Вірші

1 2

Я завжди позиціонувала себе як прозаїк, але почалася повномасштабна війна і почалися щоденні дописи з віршами на моїй особистій сторінці у Фейсбук. Я публікую частину віршів тут, можливо, комусь захочеться прочитати. Стіймо і встоїмо. Вірмо в ЗСУ і в Україну.

***
ЖивемО між тривог і в тривогах,
Душі праця латає щодня,
На широких життєвих дорогах
Час ніколи свій біг не спиня.
Що вам снилося, сили небесні?
Цеї ночі, що вила в огні,
Як там воїни невоскреслі?
Розкажіть мені хоч у сні.
Небо крають ракети й дрони,
Мов сирена думки гудуть,
Між землею і небом — заслони,
З неба відповідь — не почуть...



***
Убивці приходять надранок,
Як звірі з темної хащі,
Щоб знищити твій світанок,
Поглинути в чорній пащі.
Убивці полюють в Херсоні,
Ховайтесь в свої оселі,
В рашистському легіоні
Кати вже хмільні й веселі.
До вікон підсуньте шафи,
Спускайтеся у підвали,
Моліться, щоб ці "ланграфи"
Вас поночі не дістали.
Свої забрудніть обличчя,
Вдягніться в найгірші речі,
Бо — наче в середньовіччя —
Тут демони з порожнечі.
Тут дихають звірі в спину,
Щоночі — на полюванні,
На жінку або дитину,
Голодні і невблаганні.
Сховайте ножа за пасок,
Зігніть коромИслом спину,
Вдягніть найсірішу з масок,
Моліться за Україну...
Сховайтеся до світанку,
Сховайте свою дитину,
Звір казиться: за горлянку
Вже тягнуть-бо в домовину.
Вже крилами лопотіли
Крізь темінь найперші півні,
І вибухи прогриміли,
На сході, в Криму й на півдні.
І будуть ще другі півні —
Здригнеться нечиста сила,
Тому вони п'яно-гнівні:
Вже вирита їх могила.
Прокинуться треті півні,
Над обрієм зійде сонце,
Розваляться вщент катівні,
Хутчіш зачини віконце.
На ньому поправ фіранку,
В підвалі хай спить родина...
Прошe: доживіть до ранку,
З ним прийде і Україна.



***
Сьогодні в нас сто сімдесятий день війни,
В нас кров, чекання, віра, прапори,
У тих, хто спить — блакитно-жовті сни:
Поміж тривог нічних — скупі дари.
Нам світить сонце, в нас гримить гроза,
Ми стоїмо за наші світлі дні,
Надія проростає, як лоза,
І обплітає будні й вихідні.
Ми любимо, працюємо, вчимось,
Ми вже навчились жити при війні,
І як би складно це нам не далось,
Ми всі змужніли, стали більш міцні.
Це правда, в нас прорізався цинізм,
І погляд наш від гніву потемнів,
Але не вмер, не згинув оптимізм,
Його рашист убити не зумів.
І знаєте: падіння — не провал,
Поки ти впертий, ти не програЄш,
Нема біди, якщо в житті ти впав,
Біда лишень, коли ти не встаєш.



***
Я не загадую на майбутнє,
Я уникаю календарів,
Хоча питання в мені й присутнє:
"Скільки ще днів?"
Я озираюся на новини,
Згадую Тайру або Азов,
В мене проблеми — як у дитини,
Збираюсь знов.
Дихати, жити, своє робити —
План нащодень.
Зажуру в собі безжально вбити,
Вона — мішень.
Немає зламу, немає втоми,
Бо це — табу.
Читаю тексти, вставляю коми,
Крізь ніч гребу.
Я часто бачу щось дуже схоже
В людських очах,
Війна без сліду пройти не може,
Такий в нас шлях...
Та ми перейдем криваве море
Поволі, вбрід,
Нас не потопить, не зІгне горе,
Ми вийдем з бід.
Крізь сиву зиму, крізь спрагле літо
Й сумну весну,
Ми будем вперто, затято жити,
Пройдем війну.



***
Світ довго і осудливо мовчав,
Хитали можновладці головами,
А окупант народ мій розпинав,
Здавалось, світ знущається над нами.
Стара Європа, спритність вже не та,
Нові часи й закони наступають,
І поки дехто стулює вуста,
Терор терором інші називають.
Латвійці — перші. Paldies* вам усім.
Хай так, бо краще пізно, ніж ніколи,
У світі нерішучім і глухім,
Де всім керують звіти й протоколи.
Іде наш спільний ворог по кістках,
На них свою імперію будує,
Наводить на сусідів тихий жах,
А потім їхні нації руйнує.
А ми не гнемось вперто у ярмо,
На полі крові сієм хліб і маки,
Свою Вітчизну ми не віддамо,
Ми — козаки, упівці, гайдамаки.
Кричіть, Молдова, Польща і Литва,
Волайте, казахстанці та балтійці,
Бо зуба має і на вас блатна москва,
До вас так само хочуть йти убивці.
Старій Європі в вуха прогриміть,
Робіть усе, аби вона почула,
Бо газ кривавий довго не горить,
Вже час аби Європа це збагнула.

Paldies* дякую латиською мовою.
Paldies Latvijai un latviešu tautai.



***
Щоліта в дитинстві, коли поверталася з Криму,
Я в море кидала — на згадку — малу копійчину:
Якщо ти залишиш копійку в дарунок для моря,
То вам подарує іще одну зустріч Доля...
Зі мною говорить дитинство наспівом прибою:
"Я — море, я — пам'ять, я буду завжди з тобою",
Мені обіцяє Шевченко, що море всміхнеться,
Я вірю, всім серцем вірю: наш Крим вернеться.
Суха від скорбот і брудна від чужого люду,
Земля ще поглине ворога та Іуду.
Дитинство минуло, неправда також минеться
І що б там не було, та море нам ще всміхнеться.



***
Сьогодні тихо згадую про #Крим,
Про Чорне море і про ґрунт відтінку охри,
Про киримли — народ, що став своїм,
Про окупантів (хай би швидше здохли).
Як мало в світі правди — хто б це знав...
В мішках полови — рідкісні зернята,
Народ, якого ворог катував...
Я так тобі бажаю процвітати
В нас різна віра, але спільний край,
Я певна — всі ми ходимо під Богом,
Народе кримський, віри не втрачай,
Бо Перемога близько, за порогом.
Ми любим Україну — в тому й річ,
За це до нас прийшли кати вбивати,
А до світанку — найтемніша ніч...
Не дайте в вас надію відібрати.



***
Я затиснута в сутінки мого бентежного серця,
мОї думи виорюють душу в криві борознИ,
Щойно спогад тужливий хоч трішечки часом стерся —
Знову сходять криваві новини — ставай і жни.
Перемелюй словами скорботу в чергові вІрші,
Хай дзвенять твої думи неначе побите скло,
Були фіни, грузини, чеченці, а чим ми гірші?
Зло кохало війну і до нас її притягло.
Б'ються з пульсом сирени думки в голові тривожні,
Руки — зроблять, а очі... страшно? — То не дивись.
Ми — уперті, затяті, незламні, непереможні,
Ми поборем обов'язково, раз вже взялись.
І в садибах зелених, крізь маки й червоні мальви,
Знов найкращі до зір талантами проростуть,
Перемога вдягнеться у жовто-блакитні сальви,
І нові покоління в майбутнє своє підуть.



***
Спустилася мряка на море, на гори й степи,
Десь квилить і скрикує пугачем чорна печаль,
Не спи, Україно кохана й бентежна, не спи,
Дивися уважно крізь чорної ночі вуаль.
Твої характерники тінями линуть з лісів,
Вовками, шуліками, зміями в мокрій траві,
Це душі повсталі за їхніх полеглих синів
Це сунуть примари — криваво помститись москві.
Десть зойками-криками б'є крізь пітьму кулемет,
Десь злякані люди в холодних підвалах тремтять,
Десь рвуться життя під гудіння ворожих ракет,
Десь душі й серця від розпуки і болю кричать.
І предки полеглі за долю і волю колись,
Відчули здригання і сльози своєї землі,
Їх тіні, розбуджені вбивцями, вже піднялись:
"Чекайте відплати, тварюки! Ми знову живі!"
Усі їхні думи, уся їхня пам'ять і лють
Онукам розквітне вогнями глибоко в очах,
З віків глибини нам і досвід, і сили дають,
Щоб ворог відчув неминучість розплати і жах.
Вдягла Україна розшиту зірками вуаль,
Сховала обличчя і месникам каже: "Ідіть.
Я з вами. За нашу скорботу, ненависть і жаль
В десятки, у сотні разів ворогам заплатіть".



***
Навіть так, при війні, Україна пекуче-прекрасна.
Не зотліють ні вишивки, ані чарівні пісні
І засмучені Вінниця, Буча, Ірпінь і Попасна,
Ще відродяться знову, не втонуть в скорботній пітьмі.
І убиті Азовці небесним стоять легіоном
Десь у інших висотах, в незвідано-ясних світах
Наші діти й цивільні шикуються там, перед троном
Вседержителя світла і свідчать про біль свій і жах.
У планети від темрями втомлені, зболені плечі,
Не для того вона всі ці роки під Сонцем жила,
Щоб від гидко-безжальної, геть нелюдської малечі
Було стільки вогню, стільки болю і диму, і зла.
Є межа і у вічного світу любові й терпіння,
Хоч іти до цієї межі можна довгі віки,
Перетнувши її — буде кара на всі покоління,
Тож до вбивць ще прийдуть їхні чорно-криваві роки.
Ще розправить Земля свої зболено-втомлені плечі,
Ще всміхнеться планета до срібного світла зірок,
Скине з себе породу нелюдської, злої малечі
І продовжить із Сонцем свій ніжно-кружлявий танок.



***
Розстріляні, розтерзані
До Вічності повернені,
Пробачте нам, ріднесенькі, простіть.
Невинно вбиті воїни
Вже визнані героями,
У вічнім сяйві слави мирно спіть.
Все суне тінь скривавлена,
Вогнем війни розплавлена
І тягне наших кращих в небуття.
Вам бути б ще судилося,
Та щось в душі розбилося
І знову до зірок летять життя...
Ви нас закрили спинами,
Безцінними хвилинами,
І не дошили Долі вишиття.
Мої слова — лише слова,
Як вітру пісня лугова,
Не можу повернути вас ніяк.
Я знаю також: у людей
Забракне слів, а ще - ідей
Для гідних вас прощання і подяк.
Бої й надалі точаться
І смерті ще пророчаться,
Як хочеться в минуле вороття!
Як хочеться спинити час,
Якби ж тоді звільнити вас,
Якби ж знайти вам краще укриття!
Пробачте, наші янголи,
Ви все зробили, що могли
І в душах нам лишили відбиття.
Я вірю: переможемо
І подвиг ваш помножимо,
І буде Україна для усіх...
Я перед вами каюся
І дуже сподіваюся,
Що ви прийдете ще в життях нових.




***
Війна мене навчила: ми — родина,
І кожен небайдужий волонтер
Для мене більше не цілком чужа людина,
Ми — України діти всі тепер.
Я вдячна всім, що Доля нас з'єднала
У дуже різнопланову сім'ю,
Від вас в ці місяці я силу брала,
Тож вдячність і любов прийміть мою.
Кравчині й мОї милі сіткоплети,
Бібліотекарі, що книги бережуть,
Гуртом пройдем крізь лютого замети,
Нас ноги ще до миру приведуть.
Ми переможем, працею й серцями,
Ми вже для Перемоги стелим шлях,
І мОя вдячність завжди буде з вами,
Як жито у засіяних полях.
Ходімо далі, маєм ще роботу,
Ще справ багато — розуму й рукам,
За відданість, за щирість і турботу
Про Україну — дякую всім вам.




***
Сьогодні мене розбудила сирена,
Нічого, прорвемось, доброго ранку,
Вставай, Україно, блакитно-черлена,
Борись за свободу у сяйві світанку.
Йдемо нешироким та впевненим кроком,
Йдемо і дійдемо, до правди, до світла,
Підступність ще ворогу вилізе боком,
Бо в нас Україна у душах розквітла.
Цінуємо більше як тільки втрачаєм,
Коли вислизає піском з-поміж пальців,
Так пізно ми щастя своє помічаєм,
Та в Долі — на радість — є декілька шансів.
Відчули, що важить нам власна країна?
Це наша свобода і наша опора,
Без неї — лиш хаос, страждання й руїна,
Тому наша битва завзята й бадьора.
Не можна, ні за що не можна програти,
Усе, що ми любимо — в нас за плечима,
Тому українці готові вбивати,
Вбивати, щоб жити могла Україна.



***
Слухай, Херсоне,
ПротрИмайся ще трішки.
В Дніпрі потоне
Ворог — ще й під насмішки.
Гудуть новини,
Слухайте, відчувайте:
Від Батьківщини
Поміч прийде вам, знайте.
Ви — наші люди,
І ми про вас пам'ятаєм.
Щомиті, всюди,
Серця наші з вашим краєм,
Настане воля,
Старенький Дніпро зрадіє,
І серед поля
Ще доля нам всім дозріє.

***Віщий сон... віщий сонНа Івана, на Купала,Із-під вікОн, із-під вікОнВідьма зілля назбирала.Звила його в вінок,Чорних вплела стрічок,Вийшла на беріжок,Берег між двох річок.Криком реве вода,Відьма стоїть бліда,Пливе в вінку біда,Ворога вигляда.Прийди на беріжок,До ніг приб'є вінок,Горить в нім сім свічок,Буде тобі гробок.Папороть розцвіте,Смерть твоя тихо йде,Всюди, де є вода — Знайде тебе біда,Ворог до нас прийшов,В воду пролилась кров,Чуєте крик дібров:Більше ніколи знов!Відьма стоїть бліда,Всюди знайде вода,Вітер вербу гойда,Вбивцям земля тверда,Вбивцям вода гірка,Вбивць забере ріка,Вийдіть до бережка...


***РокИ минають і минають люде,А долі схожі, наче близнюки,Усе вже було і — здається — буде,Криваві у історії рядки.Мене Ненависть тихо обіймає,Хоч я завжди любила сірий світ,Та більше в серці спокою немає,Горить минулих днів болючий слід.Народ мій є, народ мій завжди буде...За що ж страждає тяжко мій народ?Холонуть руки, біль стискає груди,Коли ж минеться ця доба сволот?Я тішусь з того, що дітей не маю,Принаймні, не хвилююся за них,Я тішусь, що нікого не кохаюІ не чекаю з тих боїв страшних.А думи мої стали на папері,І лихо мої думи не приспало,Рятуюсь у віршах і в акварелі,Від того, що в душі моїй повстало.Сама собі здаюся я страшною,Від того, що під шкіру гостро в'їлось.Я вистою, та схоже, що війноюЩось добре в мене в серці отруїлось.


***А знаєте, я захлинаюсь в любові,Тягнуся навшпиньки — та надто висОко,Є люди-мозаїки складні, кольорові,Що мислять і діють безмежно глибОко.У них, як у феніксів, з полум'я крила,Це ті, хто уміє крізь біль виростати,Війна обпекла їх, але не спалила,Вони тільки стали ще вище літати.Я поруч з такими — аж надто маленька,Синичка, що крила орла розглядає,І пробує крил цих торкнутись легенько,І захват від сили цих крил відчуває.Дивлюсь на людей і не йму тому віри,Як вИсоко дехто з нас може злетіти,І скільки ж в них сили — безмежно, без міри,І як вони вміють країну любити.Тягнуся навшпиньки, відрощую крила,Синиці з орлами рядком не літати,Та кожна синичка, якби захотіла,Могла б свої крила хоча б тренувати.


***Усе, що в нас є — це надщерблене наше сьогодні,Бо Час на шляху не спиняє баского коня,І навіть отак — понад чорним розламом безодні,Нам слід цінувати миттєвості кожного дня.Ми досі живі, світить Сонце у небі над нами,І вітер цілує вологе від поту чоло,Малює нам Смерть на землі вогняні пентаграми,Та наше Життя ще при нас, ще воно не пішло.Ще білка на дереві хрумкає стиглим горіхом,Ще пташка щебече висОко про літо пісні,Дружина гортає альбом, де вона з чоловіком,Що нині воює і бореться там — на війні.І ясно обом, що вони неймовірно втомились,І хочеться миру — пекуче — до крику і сліз,А фотоальбом, що сьогодні вона подивилась,На хвильку в щасливе минуле її переніс.Природно за втраченим часом нам всім сумувати,Природно надії збирати у скриньку "на потім, колись"Природно, та ж треба й сьогодні своє проживатиХоча б, щоб надії колись неодмінно збулись.

***Вже вони не такі, як були,Хоч тілами немов і змаліли,Та над нами незмірно зрослиНеймовірно і різко змужніли.І рука, що лишилась в бою,Назавжди нас усіх боронити,Легко схоплює душу моюМов підштовхує: треба жити.І ногами, що по земліВже не можуть зробити кроку,Були втоптані стежки мені,В Україну, мов Рай високу.Не маліють душа і дух,І людина — вища від тіла,Тож продовжують вперто рухТі, кого ця війна вкусила.



***Вона дізналася, що вагітна,Нещасна, змучена і тендітна,Носила в собі оту дитину,Лягти хотілося в домовину.Хотіла видерти, розчавити, Бо як з дитиною тою жити?Як подивитись дитині в очі,Ті, що в жахіттях — кожної ночі?Вона хотіла і не змогла,Вагітність якось та дотягла,Стоїть колиска посеред хати,І що робити не знає мати,Чи то любити, чи то вдушити,Зболене серце хоче завити.Що з нього виросте? Як воно буде?А що про неї говорять люди?Дитя в колисці того й не знає,Як його мати над ним конає,Від зла зачате, не винувате,За що судилось обом страждати?Чи зможе мати його прийняти,Чи зможе мати його віддати?Стояла колиска, співало море,Плакала мати, бо в неї горе:І не втопити, і не любити,Вона не знала, що їй робити.



***А русскій мір — сплошная войнаНєбо в огне, могіл тішина,Ефір пропаганди, взривная волна,Рюмка — давай, до дна!До дна опустився ваш корабель,Бідності рівень — черговий щабель,І тягнуться руки до наших земель,Десь з горно-алтайських скель.За кого сюди ви вбивати прийшли?За кого у землю тут полягли?Чого ви хотіли, чого досягли?І як вас зустріли на свОїй землі "хохли"?Побєда — наша, ми повторім,У мізках каша, но ми пабєдім,Возьмьом ваш Кієв как взялі Крим,Фашистов іспєпєлім!Вагони мчаться туди й назад,А руzzкі вчаться, что тут ім — ад,У ніх в ефірах — брехня і смрад,Верніте домой солдат!А їх солдати в траві згнили,Назад забрати чось не змогли,Хоч українці і віддали,В москві їх щось не взяли.За ваньку мамці платить бабло,Тож ліпше б ваньки і не було,Что било — било, тєпєрь прошло,А ваньке не повєзло.Сідіт старушка - в башке топор,Страна — псіхушка аль "Скотний двор"І в чєрном УАЗикє — рєвізор:Днєвной і ночной дозор...У їхнім "мірє" — один блатнякІ жити далі там вже ніяк,Сидить на троні старий маніякІ "каждий второй" — пияк.Вони нам принЕсли вонь і тлєн,Такий в них метод шоб встать с колєн,Та ми відстрілюєм цих гієн,Оні тут получат хр#н.Пробачте, люди, жахливий стиль,Та ж так говорить оця вся гниль,Якій насправді вже час в утиль,Тому докладем зусиль!Женім цих довбиків за кордон,Хай там зустріне їх дядько Дон,А краще — хай дожене патрон,І в морг забере вагон.І хай везуть їх хоч в білорусь,За помсту й відсіч я помолюсь,На смерть росії ще подивлюсьЯ вірю, що подивлюсь!Тримаймось разом, тримаймось всі,Ми — віри й витримки острівці,Ми з вовка здерли костюм вівці,І всі ми тепер — бійці.Ми ще почуєм, що путін вмер,Що в них новий там режим тепер,Черговий довбнутий людожер,І "батюшка" люцифер.Тримаймось, люди, і згине зло,Ми переможем вогнем його,Повернем все, що було свого,І буде ще все — ого! 
***Як я чекала тієї Зими!Дуже хотілось Нового року,Він аж до мене приходив у сниЗапахом хвої — крізь ніч глибоку. Рік був ще юний, його ЗимаЩе загортала в білу пелюшку,Місяць був схожий на хліба цілушку,А потім Зиму вбила війна. Впала цілушка чиясь у сніг,Тремтіли зорі, бахкали гради,Кров підтопила хати поріг,Земля здригалась від канонади. Як ми чекали тої весни,Як ми молилися — всім народом,Дітей рятуючи від війни,Під сонця чорно-кривавим сходом. Весна майнула — немов міраж,Ми стали військом, стали чотою,В народу — досвід, військовий стаж,Стій, Україно, ми всі — з тобою. Не знаю... Літа ще хтось чекав?На полі бою, посеред герцю,Хотіли спеки чи злив заграв?Хотіли сонця — душі та серцю? Ще буде Осінь... посивів Рік,Він став сухенький наче століття,Він не спочив, не склепив повік,Дивився тихо на це жахіття, Прийде нова — не його — Зима,Присипле снігом танки і гради,Ми озирнемось: Року нема,Немає Року, нема й розради. Я точно знаю: прийде момент,Прийде омріяна Перемога,Та дещо знищено вже ущент,І дуже довга в нас ще дорога. І дуже прикро мені за рік,Який повинен був стати святом,А замість того — страждань потік,Потік, перейдений вбрід солдатом.


***Ріс коло хати старий горіх, Затінок кидав у рідний двір,В небо тягнувся — вище за стріх,Ночами листям торкався зір. Ріс коло хати старий горіх,Було горіхові років зі сто,Аж прилетіла війна до всіх,Хто міг втікати — сів у авто... В горіха в господі — бабця і кіт,В горіха корені — вглиб землі,Горіх шепотів шелестінням віт:"Хай тільки рипнуться москалі". Летіли кулі — залізний дощ,Хрустіли хати, тріскало скло,Злітали душі до смертних прощ,Ламались долі, мов не було. Вдерлось до хати п'ятеро їх,Кіт засичав — от і все — нема,Шумів, хитався старий горіх,Самотня бабця в хаті з п'ятьма. Чорне й далеке було вікно,І що там коїлось — знав лиш Бог,На стіл бабуся несла виноІ частувала ним тих п'ятьох. Тягнувся до неба старий горіх,Кидав на хату похмуру тінь,Ховала бабця у погріб тих,Кого забрала вина глибінь. Сміялась дівчина поміж віт,Зі спини — ребра — голі кістки,А на колінах у неї — кіт,А на горісі — нові брунькИ. Що і до чого — знала Земля,Щедро отрути дала плодам,Відгомін вітру чутно здаля:"Рідну домівку я не віддам". Тягнувся до сонця старий горіх,Синіла здалека неба межа,Зітхнула мавка: "Вбити — не гріх,Щоб дати ворогу відкоша".


***День пам'яті... ох, краще б — день життяВідспівані, полеглі, незабуті,Яким нема на землю вороття,Чи ж вами наші спогади відчуті?Чи світить вам усіх свічок тепло,Чи квітнуть вам в Раю червоні маки,Чи все минуло, наче й не булоІ вам байдужі згадки і відзнаки?Не знаю... ви вже там, а ми ще тут,Ми крутимо колеса свого часу,Долаючи до Вічності маршрут,Ми згадуєм любов і мужність вашу.Свічок і квітів треба на Землі,Живим про вас потрібно говорити,Ви стали Вічністю, а ми — ще всі малі,Нам ще рости до вас і вчитись жити.



***Якось бабуся мені сказала,Що гарну книгу колись читала:"Один у полі — воїн"Скажу вам щиро: не пригадаю,Про що та книга, що назву має — Про всіх героїв.Зате я чітко запам'ятала,Що друга бабця мене навчала:Стіймо і встоїм.Дідів живими я не застала,Хоча одного війна віддалаЗ передової...А другий був тоді ще дитинаТа возом віз рятувать людинуВ упівськім строї.Минули люди, минули роки,Шепоче в пам'яті щось глибоке:Стіймо і встоїм.Стіймо, людино, стіймо, Вкраїно,За тих, хто встояв і хто загинув.Кожен з нас в полі — воїн.


***В той день до неба собака молився,Хоча і не вмів говорити як люди,Він просто до свого солдата тулився,Солдату осколком прошило груди.В цього солдата — знайомий запах,Собаці він — як двоногий тато,Носить смачнюще взуття на лапах,З ним кожен день для собаки — свято.Собака вдивлявся у сірі хмари,Якби ж їм нині дощем не литись!Слабкі й непевні серця удари...Собака міг тільки молитись.Солдат отямився у шпиталі,Казали люди — вижив на диво,Його заледве знайшли в каналі,Що в дощ багнюкою підтопило.Відверто жертвуючи собою,Йому собака заліз під плечіІ так тримав його над водою,Обох учора знайшли надвечір.Собака — на жаль — втопився.Втопився, але не встав."В сорочці" солдат родився:Собака порятував.


***Ні Бєлий, ні Чорний вас не навчили нічого.Ахматова, Пушкін, Єсєнін і Блок, і Толстой...Не вклали вам мізки до черепа страшно-пустого,Не дали вам совісті Ігорь Тальков чи Цой.І хай територія ваша насправді велика,Яка в тому користь для вашого краю нікчем?Населення ваше не в'яже ні думки, ні лика,І гнеться покірно під царсько-паханським бичем.Вся велич — минуле — брехливо прикрашена байка,Село, що чекає вже років зо тридцять на газ,Цензура: за правду вам світять тюрма і нагайка,І кнопка червона — щоб світ спопелити на раз.Москва — не росія, москва — то краплинка у морі,Не можна росію цілком помістити в москву,Туди, де падлюки живуть на загальному горіІ всєх вас імєют на бабкі по сущєству.Дивлюся на вас: це концтабір, а не країна,І кожен з вас мріє коли-небудь стати капо,Довкола — агресія, бідність, брехня і руїнаТягни свою лямку, нещасна російська шкапо.Прапрадід — бурлак, а прадід був доносчик знаний,А дід на заводі тирив, бо там служив,Онук — політолог борзий і бот диванний,Послала маманя в військо, бо дуже пив.Їдуть російські ваньки вбивати здуру,Їдуть за гроші, їдуть бо "бил пріказ",Їдуть забути дійсність свою похмуру,Їдуть, везуть "культуру" свою до нас.*капо — наглядач у концтаборі (з числа ув'язнених)

***Мрії не згоряють,Бо неопалимі,Їх охороняютьАнгели незримі.Вої не вмирають:Вічна їхня слава,Їх запам’ятаютьЛюди і Держава.Всі колись впадемоВсі зітхнем востаннє,В землю проростемоТугою прощання.Чи за нами будутьЛюди сумувати?А когось забудуть,Стануть проклинати?Той, чию надію,Юні піднімають,Той, котрого мріюЛюди поділяють,У землі не згине,Житиме зорею,Адже в домовинуНе замкнеш ідею.Мрії не згоряють,Люди пам’ятають,Мудреці й героїСправді не вмирають.

***Лелеки вже додому прилетіли,Прилинули до рідного гнізда,Лелеки уявить собі не вміли,Яка страшна прийшла до нас біда.Згорілі хати і згорілі гнізда,Лелеки-журавлі, куди тепер?Слозами й кров'ю вмилася Вітчизна,Та дух лише зміцнішав, а не вмер.Соборну Україну не спалити,Летіть, лелеки, приймемо усіх,Летіть, безмежно близькі і далекі,Нема лелек своїх або чужих.Нове гніздечко разом ми зів'ємо,Не плачте, наші любі журавлі.Тягар всі разом, дружно понесемо,Ми всі — родина на своїй землі.Замовкнуть гради, відгудуть ракети,Веселики додому полетять,Весна розквітне, снігові заметиСтрумками чистими у горах задзвенять.Не все вернеться. Дещо незворотнє,Така ціна за зміни, волю, ріст...Та маймо в серці диво Великоднє,За Перемогу всі тримаймо піст.Лелеки-журавлі, не плачте, милі,Простіть мені, що я — не журавель,Мої слова вас втішити безсилі,Та в нас нема своїх-чужих земель.На сході й заході тотожно — Україна,У грудях в кожного однаково — серця,Хай буде наша нація єдина,І хай не буде єдності кінця.Усе, що буде можна — відбудуєм,Усе, що буде можна — повернем,А що не можна — з вдячністю вшануєм,Наскільки можем — всі тягар несем.Я вас люблю. Бо всі ви українці,Зросійщені, зневірені чи ні,А сил найбільше сховано в мізинці,Немає менших в цій страшній війні.Єднаймося і будьмо всі — бандери.Бо кремль від цього слова аж тремтить,Нехай не сміють кляті людожериІти в наш дім, щоб знов нас "захистить".Єднаймося довкола України,Журавлики, вона наш меч і щит.Вивчаймо разом мову Батьківщини,Бо в нашій мові — криця і граніт.Пісні вивчаймо, бо вони красиві,Історії вивчаймо глибину,Лелеки-журавлі від горя сиві,Прокиньмося як нація від сну.Бо армія, історія і мова,Це наша найнадійніша броня.В кремлі щурі бояться саме цього:Що буде гордість в нації своя.Вони з нас вперто ліплять малороса,А ми — пручаймося. Пручаймось до кінця,Бо Україна — геть не гола й боса,Не піде на заклання мов вівця.Звитягу пригадайте ще козацьку,Вона гуде у нас усіх в крові,Згадайте вашу вдачу мужню, хвацьку,Згадайте, рідні мої журавлі.
 ***Що Бог розп'ятий на стіні,В Гостомелі та в Ірпіні,У Маріуполі та в БучіБолить, болить... болить мені!Наступний тиждень вирішальний,І до Голгофи шлях іде,Росія — кат лихий, безжальнийРозп'яти мій народ веде.Та Бог воскрес, а не загинув,Тож вірю я, що в цій різніВоскресне велич УкраїниВ Попасні, в Бучі, в Ірпіні...  
*** А я раніше й не знала,Що ТАК тебе можу любити,Що так тебе покохала,Й без тебе не вмію жити.Тобою я дихала вранці,До тебе горнулась надвечір,Ти відблиском світла в фіранціМої обіймала плечі.Для мене родила квіти,Співала мені пташками,І вчила на світі жити,Людей, що навкруг, вустами.Знаю: мене у широкий світ,Ти — люблячи б відпустила,З вітром прислала б мені привіт,Ніжна моя і мила...Плач твій сиреною ген гуде,Знаю, у тебе рана...Я не поїду ніде. Ніде.Ти ж моя друга мама.Ти мене липнем сповила терпким,Морем мене цілувала,Ти — Україно — світом цілимВ серці моєму стала.Вибач, я небо це голубеГеть захистить не вмію,Знай лиш, кохана, що я тебеКинути не посмію.В тебе незлічено є дітей,Безліч взялось за зброю,Маєш мільйони своїх людей,Тих, хто тепер з тобою.

 ***Дивляться поранені будинкиРозбитими вікнами,Як збирає Смерть свої обжинкиБудовами й чоловІками.Дивляться будинки пораненіНа сусідні — зруйновані,У будинків серця не з каменів,Тільки в камені замуровані.Будинкам тікати нікуди,Будинки стоять, завмерли,Сірі від жаху і від біди,Чекають своєї черги.Душі будинків скривавлені,Біжать світ за очі вервицями,За руки дітей узявши,Втікають під куль блискавицями.Будинки стоять приречені,Їм немає евакуації,Геть скалічені, понівеченіУ будинків нема й ротації.Будинки в містах залишені...Під уламки ховається затишок,У хвилини від обстрілів стишеніКожен дім береже його залишок.Будинки війною зморені,Та все ще будинкам мріється:Повернуться люди зболені,Всі жахи війни розвіються.Зруйноване відбудується,І шибки у вікнах блищатимуть,В будинках надії туляться,Будинки їх захищатимуть.


***Живе собі Земля,Великдень надворі,Обстріляні поляТа міни у дворі,Зруйновані хати,Потрісканий цемент,Зруйновані мости:Війна, тож все — ущент.Та поки ми живі,У нас надія є,Ми на своїй землі,Повернемо своє.Світ сповнений чудес,І навіть в час війниЯкщо Христос воскрес,Відродимось і ми.

***Усім нам ще хочеться жити,Але... ось війна — наступає,Кохати, сміятись, творити —Війна цього всього не знає.Малює криваву дорогу,Регоче ревінням снарядів,Зненацька хапає з-за рогу,І душить між мін та між градів.І згарище в неї — обличчяІ рот її — трупна яма,Приходить із потойбіччя,У погляді — лиш нестяма.Хитаючись, суне світомБез продиху і спочинуІ чорно-вогненним цвітомПаплюжить мою країну.Кілка із осики — серцю,Труну їй зі сталі-заліза,У очі їй солі й перцюЩоб більше до нас не лізла.В землі їй давно б лежати,Навіщо її збудили?Припхались до нас вбивати,Війні надавати сили.Вона озирнеться косо,Вона ще про вас згадає,Покличе вас стоголосоТуди, де життя немає.Війна до вас повернеться,Вона ж-бо завжди приходитьДо тих, хто за нею пнетьсяІ хто її в світ приводить.Божились: ніколи знову,Надумали: павтарімВи тишу нам світанкОвуСпалили ущент, у дим.Війна роззявляє ротаПрокинулась, позіхає,І хто з нас — людей — сволота,Вона ще не зовсім знає.Прокинеться остаточно,Прокинеться — зрозуміє,До вас повернеться — точноІ вб'є вас — кого зуміє.Вона відбере в вас тишу,Вона відбере в вас спокій,Людину, кота чи мишу —Поглине в норі глибокій.А потім її не будеВійна ж-бо живе лиш вами:Живе, бо підступні людеГукають її ночами.Ішли б ви усі з ВійноюУ чорну її могилуЛюдиська, що сараноюОбсіли вкраїну милу.Заснути б вам всім до скону,До віку б з Війною спати,Обпитися самогонуІ більше не воювати.

***Земля тремтіла,Земля була аж гаряча,В окоп влетілаМаленька кицька. Незряча.У бік вчепилась —Знайшла людину. Завмерла.Міцно тулиласьНе муркотіла, та рук не дерла.Затихла зброя,Лишилась киця, треться об ноги.Руки людини, її героя,Запах вологи.Їй дали воду. Вона давилась,Вода — ще й чиста.Замуркотіла, коли напиласьКиця плямиста.Гріла узимку, принесла мишу,В окопі спала.А потім обстріл порушив тишу.Кішка кричала.Кліщем вчепилась,Шипіла люто, як пес кусала,І поруч з тілом його лишилась,І ніч не спала.До рук не далася вже нікому — Як здичавіла,Його везли хоронить додому,Вона не їла.Її забрала його родина:Дружина й діти,Від горя киця немов людинаНавчилась вити.
***Про дещо — мовчати, про щось — говорити,Щодня працювати, зібратись — і жити.Сьогодні — за вчора, для завтра — сьогодні,Жалі і покора — це шлях до безодні.В полоні й на волі, на фронті, в тилу —Усупереч долі — іти крізь імлу,І з'явиться світло,Повільно, тендітно...Нічого не бійся, йдиІ світлом розлийся — ти.

***Дихай. В полоні, крізь біль і тортури —Дихай.Дихай, тому що на тебе так палко чекають!Доля і військо ще вносять в війну коректури.Дихай!Ти чуєш? Герої ж-бо не вмирають.Дихай! Ще все минеться, і біль, і втома.Дихай, солдате, дихай, будь ласка, дихай,Думай про те, як дихатись буде вдома...

***Сьогодні вже Трійці, зеленим прикрашені хати,Зеленим накриті й окопи і он — бліндажі,Хай будуть під захистом Трійці відважні солдати,Всі ті хто сьогодні із ворогом став на межі.Хай вкриє усю Україну зеленим покровом,Ракета і куля ворожа хай нас не знайде,Наш тил буде фронт непохитно, незмінно тримати,Ми знаєм, що й фронт не поступиться, не підведе.І будуть у нас ще нові — зеленіші неділі,І будуть лілеї на пам'ять про вбитих цвісти,Ми встоїмо разом — в щоденній роботі і вірі,Народ нездоланний тож ворогу тут — не пройти.Бажаю надії, бажаю вам тихого свята,Святкуйте, бо ж треба ще жити щоденно життя,Святкуйте, та прошу — згадайте сьогодні солдата,Який прикрашає зеленим лише укриття.Дітей, що святкують сьогодні без тата, згадайте,І тих, хто до тата на цвинтар ще вчора сходив,І — як тільки можете — фронт наш плічми підпирайте,Бо кожен на фронті грудьми нас сьогодні закрив.


***Я тишу смакую, і з неї зачерпую силу,Я дихаю в тишу і ловлю відлуння птахів,Я прошу у тиші скоріш перемоги і мируДля всіх, хто до ранку сьогодні дожити зумів.Мовчить моя тиша, немає чого їй сказати,Мовчить вітерцями і шумом стареньких дерев,Хай так, ми повинні самі свою бурю здолати,І в кожній, і в кожному має прокинутись лев.Мовчить мені тиша, а ми не повинні мовчати,Словами, роботою, текстами — кожного дня,І музи повинні гучніше за гради кричати,Кричати про все, що витримує наша земля.Мовчить моя тиша і п'є свою чашу спокійно,У кожного — власна, і кожен з нас вип'є до дна,Усі ми разOм, але кожен — також самостійно,Працюємо, люди, бо в нас Україна одна.


***Херсон. Над Дніпром височіє, мов мрія,Херсон. Що пручається попри полон.Херсон. Дуже страшно русня скаженіє.Херсон... наш черговий війни рубікон.Так хочу сказати, що все буде добре,Так хочу сховати Херсон у долоні,Поранене, схоплене місто хоробре,Від градів у міста потріскали скроні.Осколки у грудях і скрізь окупанти,Крізь серце дніпровська вода витікає,І діти зі смертю там граються в фанти,А чий вона витягне — Бог її знає...Херсоне... Херсоне, і що його вдієш?Я тільки молитися здатна сьогодні,До неба ти прямо стоїш-височієш,Хоч дивишся в очі кривавій безодні.Хай знають херсонці, що ми вболіваєм:В Тернополі, Львові, Франківську — щоденно,Ми вас пам'ятаєм. Усіх пам'ятаєм,А вбитих — то знатимем ще поіменно.Херсон — Україна, цього не змінити:Ми любимо вас і хвилюємся щиро,Рашистові градом любові не вбити,Ми молимось разом і просимо миру.І мир ще настане, прийде Перемога,Дніпро ще зрадіє, Херсон усміхнеться,Якою б важкою не була дорога,Ходімо, повзімо і жах цей минеться.Загоїмо рани, наскільки зумієм,І будемо жити і дихати в небо,Нікого забути не можем, не смієм,Та жити продовжим: за них і за себе.

***Сьогодні уранці я згадую Віктора Франкла.У нього сьогодні не дата, не ювілей,Та праця його — то для мене письменницька планка,Хоч він був психолог, не просто "письменник ідей".Відбув у концтабір, батьків не схотівши лишити,І там — попри голод і муки — збирав матеріал,Не знаю, як зміг він в концтаборі щось сотворити,Та потім, звільшившись, він з пам'яті книжку писав.Його терапія відтоді про сенс і про сили,Він вчить: задля сенсу людина витримує все,Я вірю, бо те, що в концтаборі люди прожили,Насправді далеко, далеко не кожен знесе.Сьогодні у нас, в Україні — свої потрясіння,Є люди, що втратили все, через дії русні,Тож Франклова праця важлива й на це покоління,У всякому разі, ця книга потрібна мені.Ми встоїмо, знаю, бо ми стоїмо не даремно,Заради мети, що важлива, ми здатні на все,І як би не було сьогодні нам з вами буремно,Психолог з концтабору в книзі надію несе.

***Попри все розцвітає у хмарах світанок,І Земля — попри все — свій продовжує рух,Ніч гаптує зірками вечірній серпанок,Світ живе і у Світу нескорений дух.Нам життя з давнини передали правічні у спадок,Ті, хто жив і боровся усім негараздам на зло,Ті, про кого немає сьогодні архівів чи згадок:Просто надто давно їхнє власне життя відгуло.Бережімо життя, передаймо вперед естафету,Хай війна, хай тривоги, а в серці — страхи і жалі,Прабатьки передали нам в спадок блакитну планету,Тож борімось і — всі — залишаймось сьогодні живі.Відвоюєм у ворога право життя проживати,Відвоюєм і далі — у довге майбутнє підем,Наші предки не втомляться сил нам щодня додаватиЯсним сонцем, і вітром, і щедрим на воду дощем.Не схиляй голови, бо вони голови не схиляли,І юрбою вони за тобою незримо стоять:Прабатьки, що планету у спадок тобі передали,Їх надії у тобі зійшлися і ясно горять.

***Промайнула воєнна весна,Розпочалося літо.Світить сонце, іде посівна,В небо тягнеться жито.І життя при війні має смак...Має смак особливий...І напоєний бурями макНеймовірно красивий.І волошки синіють, мов сон,Кожна квітка — як мрія,Маріуполь, Донецьк і Херсон...Хай не згасне надія.В нас насправді на довгі рокиВ душах вистачить солі,Наші діти і наші батьки — Кожен — прірва любові.Без надриву і через надрив — Непохитні солдати,Понад силу і навіть без сил,Попри все — захищати.Волонтери гудуть мов джмелі,Лікарі наші — праці титаниІ здається, що навіть в земліПід ногами загоюють рани.Мій затятий і мужній народ,Ти пекуче-красивий,Після сотень жалів та скорботСрібно-зоряно сивий.Хай би літо нам мед принесло,Втерло сльози хутчіш вітерцями,Хай би ворога сонце спеклоНазавжди промінцями.Хай би дихання — вільно — у синь,Ген туди, де лунають трембіти,Хай всміхнеться усім височінь,Всі ж у серці ми трішечки діти.І сьогодні, у День всіх дітейХай по цілому світу гуркоче:Україна втрачає людей.Хай їм совість кричить і шепоче.Всі ми з крові і плоті — живі,І для когось ми — діти,Нас винищують в нас на землі,Всі ми хочемо жити.Хай цинічно не зиркає світ,Не ховається за документи,В нас побільшало вдів і сиріт — Це війни дивіденди.Не мовчіть, не ховайте очей,Всі ми ходим під небом,Чи ж єдиний закон у людей:"Кожен сам і за себе"?Це неправда. Я вірю, що ні.Справедливість існує...Тільки довго гулять сатаніПоки світ зреагує.

***Град — не погода більше,А бук — не дерево,Смерчем війна хутчішеТягне життя у черево.Квапиться-поспіша,Носиться хижим птахом,Звуками калаша,Димом, вогнем і жахом.Війни завжди такі:Змилені та жорстокі,Довгі чи нетривкі — Всі забирають рОки.Хлопчику вісім літ,Дивлюся в сірі очі — В погляді — сивий дід,Дід... але жити хоче.Смак у війни гіркий,Тільки б життям запити,Стати зі смертю в бійРозпач вогнем спалити...Знов зустрічати дні,Ген — золоті світанки,Щоб на новім вікніБули нові фіранки.Щоб не було сирен,Тільки пташині співи,В сонці б купався клен,Той, що батьки садили...Будуть обличчя їхВ камені-меморіаліТільки шкодА: самихЗжерла війна в підвалі.Та залишився слід:Сивий і сіроокий,Хлопчик, який мов дід.Хлопчик і клен високий.

***Я зазвИчай плету найдрібніші сіткИ:Просто в мене крізь них безпроблемно проходять пальці,І зливаються разом зелено-болотні стрічки,Наче речення в текстах. Заплутані думи-блукальці.Плетучи невідривно, впадаю подекуди в транс:Забуваю про вчора, сьогодні і завтра,Десь в куточку свідомості грає знайомий романс,Я в сплетінні стрічок раптом бачу луску динозавра... ��Ой, пробачте, насправді то зміє-дракон,Він сопе і звивається затишним колом...Прокидаюсь... Встаю, недобачивши сон.От би й справді та сітка могла обернутись драконом!Хай би ревно бійців берегла, мов драконячий скарб,Хай би в полум'ї легко ракети чужі спопеляла,Хай би з лісом зливалась смарагдовим затінком фарб,Хай би кулі неначе найкраща броня зупиняла...Дуже шкода, що сітка насправді — таки не дракон,Чесне слово, хотіла б дракона я сплести,Та черговий і майже чарівний заслон-хамелеонОбіцяємо нашому фронту відвезти.

***Що ж, мова вже не йде про "пам'ятати"То буде для наступних поколінь,А наше покоління буде ЗНАТИІ вже недорахується цвітінь.Хтось впав у небо — розчинився в світі,Когось вогонь забрав — і все — нема,Криваві маки ще розквітнуть в житі,І що тут скажеш? — Просто це війна.Радій життю — воно таке коротке,Крізь біль і втому, злу на зло — радій,Люби життя — гірке, та все ж солодке,Живи за них. За цвіт кривавий твій.

***Всесильний Боже, порятуй наш народ на Донбасі!Я знаю: можеш зберегти голосок нашій Птасі,Я вірю, Світлий, Ти не кинеш людей у Херсоні,І край мій рідний, Ти сховаєш у теплі долоні...На серці тяжко... хоч у Тебе був хрест страшніший,Помилуй Пташку, милосердний і найсвятіший,Візьми на руки Україну стражденну нашу,Спини ці муки, пронеси якось повз цю чашу.Врятуй Одесу, заступись за Луганськ сьогодні,До Тебе нЕсу молитви із війни безодні.Хоч я зі Львова, мій будинок наразі цілий,Та — чесне слово — цілий світ мені вже не білий.От що я можу? Зплітаю вірші й молитви,Серця тривожу, вслухаюсь в сирени ритми...Помилуй, Боже, прошу ж не отак — для себе...На прірву схоже сьогодні блакитне небо.Летять ракети: і знову живі загинутьМій Боже, де Ти? З Тобою вони спочинуть?А як же діти? А як їх батьки й дружини?Помилуй, Боже, нас всіх в ці страшні години.Не забирай. Повертай. Повертай. Повертай.Любов свою вічну згадай. Воскрешай.Росіяни словами вже анексують і Рай...Справедливості просимо, Боже. Подай.

***Ніколи знову? Знову! Знову. Знову...Співають гради грізну колискову,На землю люди падають як в прірву,Черговий вибух у асфальті лишить вирву.В садках — могили, онімілі хати,В підвалах — хто вцілів — будЕ конати.Без їжі, без тепла і без води,Минуле повернуло в час біди.Це геноцид — за те, що ми — народ,У світі геть не меншає сволот.І знов взуває чоботи солдат,І знов бере у руки автомат,Нічого не змінилось на землі,Співають, як раніше, солов'їІ плаче мати в сина на могилі,Тріпає вітер коси з горя сиві,А сьози й кров усотує земля."Ніколи знову..." — відгомін здаля.Світ дивиться, як ми ведем війну,Гадає, чи поборем сатану,Ніколи знов. Чи все-таки колись?Шляхи "сьогодні" й "вчора" геть сплелись.Все обертом та обертом чомусь...Чи ж ця війна згадається комусь?Чи знову з часом мохом поросте,Допоки ворог вкотре не прийде?

***З Днем Матері, квітуча Україно!Ти — наша спільна мама і сім'я,І кожен українець мов дитина —Велика цінність і любов Твоя.Хай ангели Тебе оберігають:Велику, спільну маму нам усім,Нехай сини і дочки підростають,Дай сили зберегти наш спільний дім!Нехай сьогодні кожна наша матиВідчує хоч краплиночку тепла,А надто та, що сина воювати,Чи доньку — з розумінням віддала.Дорослі діти хай вертаються додому,Де так чекають їхні матері,Хай не вдається розлучити їх нікому,Хай будуть діти й мами — всі живі.Хай кожна мама в нашій УкраїніНарешті сльози висушить свої,І усміхнеться так своїй дитині,Як тільки мами вміють на землі.

***СІтки-домівка-сховищеЛюди, сирени, бої,Звичне вже середовищеВам, українці мої.Прихистки, танки, згарища,Корки на Польщу і Львів, Всім вже знайомі явища...Ворог їх нам привів.Ворога пам'ятайте,Ворога відрізняйте,Можете — то вбивайте,З ворогом справ не майте.Ворогу — зась до мови,Ворогу — зась до віри!Геть із церков та школи,І не пускать в ефіри.Треба відмежуватись,Щоб повсякде — кордони,Годі вже з ним єднатись,Час затулить заслони.Ворогу — вороже,Все, що слід сказати,Бо убивць не гожеБлизько підпускати. Ворогові — відсіч,А героям — славу,Південь або північ — Збережем державу.Схід це або західЗовсім неважливо:Український нарідХай живе щасливо.Хай живе спокійноКожне покоління,Й береже надійноВсі військові вміння.

***Львів обпекло і дим уп'явся в хмари,Нічого, ми усе переживем,А у рф-ії свої "пажари",Святий вогонь карає цих нікчем. Мої стражденні і незламні люди,Я вдячна честі жити серед вас,Такого часу більше вже не буде,Творімо разом цей величний час. Всі ті, хто став відкрито у двобої,Всі ті, хто возить їжу і броню,Всі нагороджені й неназвані герої,Пишаюсь вами. Вірю і люблю. Чомусь ми всі живемо саме нині,Я — фаталіст, тож вірите, чи ні,Вважаю: ви потрібні Україні.Такі, як є. Сьогодні. На війні. І з кожним днем йдемо до Перемоги,Йдемо за руки як одна родина,Не заглядаймо, де кінець дороги,А просто йдім. Все буде Україна!