Illustration

31 жовтня, 2021

Illustration

Вітаннячко, люди і людиська! З вами знову Ясь — весняний муз. Схоже, декотрі з вас відзначають сьогодні свято Геловін ще відоме як Хеллоуін. Такий собі день страшних історій та походеньок у костюмах всіляких страхопудал, еге ж?Взагалі-то раніше це було кельтське свято Самайн. В цей день завершувалися збори врожаю, світла половина року закінчувалася і наступала темна. Люди вірили, що в цей день до своїх живих родичів приходять душі померлих, тому залишали для них запалені свічки коло вікон. Окрім того, у ніч Самайну землею нібито гуляла всіляка нечисть особливо ласа полювати на дітей, а тому дітлахів намагалися всіляко захистити: зумисне замурзували їм обличчя, вдягали у всілякий мотлох і дрантя — одним словом — всіляко маскували під дрібну нечисть, щоб злі духи сприйняли «за своїх» і не вчинили дітям шкоди. Коли на кельтські землі прийшло християнство, викорчувати старовинні обряди і звичаї народу було занадто складно, тому Самайн поступово перекваліфікували у День Всіх Святих (щось на зразок нашого Дня спомину померлих) але остаточно таки не скасували.А ось мені — музові — цікаво, чому люди так полюбляють боятися? Ви так позбуваєтеся стресу, чи що? От, коли я боюся – мені зовсім не весело. Я ж боюся… Але якщо вже такі справи… тримайте страшну історію від Яся.
***Однієї осені, коли дні стали аж надто короткими, а дощі — аж надто затяжними, Тарас Григорович зрозумів, що відтепер більше ніколи не малюватиме. Це було гірке відкриття, бо старенький художник все життя віддав своїй професії. Навіть більше — покликанню. Однак час не стоїть на місці: руки його стали тремтячими, очі — майже незрячими, спина боліла не тільки від стояння за мольбертом, але й від довгого сидіння. Діти виросли, допомагали батькові хто як міг, та й картини вже не продавалися як раніше.Старенький художник зітхнув, похитав головою і сам собі сказав «годі». Більше немає сенсу малювати, молоді й талановиті наступають на п’яти, здоров’я вже не те, та й світові не так, щоб аж дуже потрібні його картини. Ранкова кава здалася несподівано гіркою, хоча Тарас Григорович і вкинув до горнятка дві звичні ложки цукру. В небі хмарилося і невеличка кухня мансардної квартири раптом стала геть непривітною. Тарас Григорович мешкав у цій квартирі вже не один десяток років, його завжди зачаровував вигляд з вікон, трохи нахилена стеля, натуральна підлога з горіхового дерева… але в той день йому стало тоскно у власному домі.Взагалі-то Тарас Григорович усе життя був затятим оптимістом, він звик вірити, що все на світі рано чи пізно обернеться на краще, тому в глибині душі сподівався, що і цей похмурий день закінчиться, а після нього прийде новий — сонячний і красивий, проте цього не сталося. Ба — більше того: Тарас Григорович став помічати, що сірими здаються не лише його дні. Все почалося з онуків, які зайшли в гості після школи. Старша — Христинка поскаржилася, що їй здається, наче вона геть розучилася грати на скрипці. Христинка відвідувала музичну школу тричі на тиждень і їй це завжди подобалося, вона залюбки займалася і вдома, вчителька не могла натішитися її успіхами: на всіх звітних концертах дівчинка була першою. І ось, тепер скаржилася, мало не зі сльозами на очах:— Дідусю, по-моєму, моя скрипка мене більше не любить. Раніше вона співала, а останнім часом — кричить, наче я її смичком ріжу. І Валентина Іванівна геть невесела… схоже, їй більше не подобається, як я граю. Та мені й самій не подобається. Мабуть, треба кидати. Однаково не можуть всі бути великими музиками. Дмитрик — молодший онук — тихий і мовчазний третьокласник, неочікувано голосно шморгнув носом. Хлопчикові завжди подобалося вчитися, а найбільше — розв’язувати математичні задачі. Це так добре йому вдавалося, що вчитель навіть задавав Дмитрикові додаткові (ускладнені) завдання додому і казав батькам хлопчика, що в нього великий потенціал. А тепер… тепер Дмитрик поскаржився, що вчитель став роздратованим і втомленим, а задачі — нудними і нецікавими. І розв’язуватися більше «не хочуть». — А знаєте… в нас у класі вчителі теж ходять роздратовані. Навіть найлагідніші серед них почали часто кричати. На уроках стало нестерпно, відмінники — і ті скаржаться, — Христинка зробила ковток чаю і задумано глянула на дідуся і братика — Таке враження, що в школі більше нікому і нічого не потрібно.— Та не тільки в школі. Ти бачила, в якому настрої мама з татом? Я думав, що вони посварилися, але намагаються від нас це приховувати, тільки ж ніякої сварки не було. Просто, схоже, їм обом стало якось... не цікаво, — Дмитрик і собі відсьорбнув чаю.— Не цікаво… — луною повторила Христинка.Того дня Тарас Григорович не знайшов, чим потішити онуків. Що він міг сказати, коли й сам почувався розчавленим? Вже котрий день поспіль брав до рук палітру з фарбами, перебирав пензлики, наче сподіваючись, що котрийсь із них «ляже» в руку — і відкладав усе. Втомлений, наче пробіг марафон… Потім, чергового ранку, такого ж сірого, як ланцюжок попередніх днів, Тарас Григорович вийшов на вулицю: вдома закінчувався хліб, а ще за старою звичкою, дідусь хотів купити газету. Молодь більше дізнається про останні події в Інтернеті, але в Тараса Григоровича від блакитного світла швидко втомлювалися очі, тож він волів читати новини на папері. Взагалі-то Тарас Григорович не дуже хотів кудись виходити і тягнути між люди свій кепський настрій, але того дня, коли вже вийшов — почав за звичкою роззиратися довкола, вдивлятися в обличчя перехожих. Для художника важливо бачити і запам’ятовувати якнайбільше облич… так от: дедалі довше Тарас Григорович приглядався до людей на вулиці, дедалі більше переконувався, що відбувається щось не те. Геть усі довкола виглядали похмурими і втомленими. Ні, звісно, людей, які ходять з невдоволеним виглядом, вистачало й раніше але в будь-якому натовпі старенькому художникові завжди траплявся хоч хтось радісний або нейтральний, а тут… зажуреними здавалися навіть діти. Завжди усміхнена продавчиня в хлібному сьогодні стояла з таким виглядом, наче в неї хтось помер. Тарас Григорович взяв простягнутий буханець, озирнувся, переконався, що за ним немає черги і спробував розпитати дівчину.— Дякую, Ірочко. А що ж ви нині така сумна? Щось трапилося? — Тарас Григорович був постійним покупцем, тож знав дівчину на ім’я і сподівався, що вона не образиться на його запитання.В погляді продавчині відбилося вагання, але дівчина була геть молода і не дуже вміла стримувати емоції. Її очі заволокло вологою: було видно, що вона ледве тримається щоб відверто не заплакати.— Та що вам сказати? Отак я дивлюсь на це все і думаю: а нащо воно? Тягну, як можу, заробляю копійку… знаєте, мені раніше подобалося. Я любила, як пахне хліб. Любила прокидатися і дивитися, як сходить сонце, вдосвіта відчиняти крамничку. Мені здавалося, що люди заходять сюди, купують хліб, а я їм посміхаюся — і дарую трішки гарного настрою. Навіть похмурим або відверто грубим… я намагалася, щоб кожен, хто сюди зайде, виходив трішки зігрітим, розумієте? Тарас Григорович кивнув. Він розумів Іру, адже відчував приблизно те ж саме, віддаючи покупцеві картину: сподівання, що твоя праця прикрасить чийсь день.— Ну от, — дівчина важно зітхнула, — а зараз… Як я можу когось «зігріти», коли мені самій весь час холодно?Старий художник лише співчутливо похитав головою. Тихо попрощавшись, дідусь вийшов на вулицю. Дорогою додому придбав у кіоску газету. Клацнув замком вхідних дверей. Понуро причвалав на кухню і впав на ослінчик коло столу. І що ж це сталося зі світом? Глянув на шпальту газети — великі чорні літери вишикувалися в похмуре повідомлення: «Світом котиться хвиля депресії». Тарас Григорович зазвичай з обережністю ставився до таких гучних заголовків, але зараз… повідомлення було схожим на правду. Притягнувши газету ближче, дідусь став читати.«З різних куточків світу надходить інформація про стрімкий занепад загального рівня щастя і задоволення життям. Відомі актори, митці, працівники різноманітних творчих професій масово повідомляють про завершення кар’єри. Рівень пригніченості і невдоволення життям зростає не лише серед дорослого населення: страждають також діти. Навіть дошкільнята дедалі частіше відмовляються гратися і захлинаються в загальній хвилі поганого настрою та пригніченості. Серед населення шириться хвиля самогубств. Представники Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я заговорили про небачений раніше штам вірусу, що згубно впливає на рівень серотоніну (гормону щастя) в організмі. УВАГА! Якщо Вам зараз важко — не залишайтеся на самоті з відчаєм, звертайтеся на безкоштовну гарячу лінію за телефоном…» Тарас Григорович відклав газету, налив у склянку холодної води і похитав головою.— Навіть діти… та що ж це коїться? — запитав у повітря, звертаючись радше до самого себе.В кімнаті пролунало тихе хихотіння. Здригнувшись, дідусь ледве не випустив склянку з рук. Він точно знав, що знаходиться вдома сам. Лише кілька хвилин тому він зачинив за собою вхідні двері. Хихотіння повторилося. Тільки не це, може, він божеволіє? Може, так діє невідомий вірус, що відбирає радість життя?— Вірус? Немає жодного вірусу, — тоненький голосок, здавалося, ледве стримував чергове хихотіння.Тарас Григорович обережно поставив склянку на стіл і непевно притулив долоню до серця.— Ой-ой, ти тут припиняй. Мені в хаті небіжчика не треба, — голосок враз посерйознішав.— Хто тут? — Просто я… твоя муза.— З роду не вірив у муз, — чесно зізнався Тарас Григорович, про себе розмірковуючи над тим, чи телефонувати до швидкої просто зараз, чи ще трохи почекати, сподіваючись, що галюцинації якось пройдуть «самі по собі»?— Чоловіче, тебе справді турбує саме мій голос? А нічого, що всім довкола зле — хоч стріляйся?— Це нормально — коли ти щось говориш сам до себе, але ненормально, коли тобі раптово відповідають… — дідусь потягнувся за телефоном, але мобільник в його руці сумно блимнув блакитним вогником і — схоже — розрядився.— Якщо ти мене зараз не послухаєш — я зникну назавжди. І ти більше ніколи-ніколи не зможеш малювати.Тарас Григорович завмер. Йому і так здавалося, що він більше не зможе. В нього не було ідей, не було сил, не було настрою. Він намагався братися за чергову картину, але щоразу завмирав перед мольбертом, наче паралізований думкою про те, що все це насправді не має сенсу. Його картини — геть не нові і непотрібні. Він вже старий, є купа молодих художників, значно цікавіших за нього і взагалі мистецтво помирає. Всі вони зрештою — відпрацьований матеріал. Усвідомлювати це було страшно і — в той же час — ще страшніше було не малювати. Тарас Григорович був художником і він не міг стати кухарем, кінологом, програмістом або просто — звичайним дідусем. Припинити малювати було майже те саме, що припинити дихати. І навіть гірше, бо тільки заради малювання у його диханні був сенс. Малювання не було його роботою, воно було його радістю життя. І ніщо інше не могло б замінити цю радість.— Я тебе слухаю.— Хворієте не ви — люди, пошесть косить нас — муз. Ми стаємо слабшими і ви — разом з нами. Жодна колись улюблена справа більше не улюблена. Ті, хто знається з музами — розфарбовують світ. Кухар готує смачні страви, продавець допомагає вибрати найкращий, найвідповідніший потребам покупця товар… художник малює прекрасні картини. Програміст створює програми, які роблять життя простішим або цікавішим. Вчитель навчає дітей з любов’ю і розумінням. Водій відвозить пасажирів з гарним настроєм і з обережністю на дорозі. Двірник робить вулицю чистою і красивою. Діти граються з захопленням і випромінюють його довкола себе. Будь-яка діяльність, що робиться щиро, старанно і з посмішкою, з добрим настроєм — рухає світ, і ось цей гарний настрій, завзяття — це ми. Музи. А зараз ми хворіємо і помираємо.— І що з вами сталося? Чому так раптово і масово?— Люди про нас забули. Ви шукаєте успіху, грошей, визнання… а іноді — щастя. І все для себе. А що воно — щастя? Яке воно? Де воно? — Міраж. Ви забули, чому ми з’явилися, через це ми повільно помираємо, — голос затремтів у тихому хихотінні.— Чому ж ти смієшся?— Як колись було написано… щоб не плакати.Тарас Григорович хотів запитати, що робити тепер, коли він про все довідався, як повернути зв’язок з музами — а отже — щастя всьому людству, але тихий голосок замовк і більше не озивався…____________________________Оксана: Ясю, як на мене, це не дуже страшна історія…Ясь: А мені страшно… не з усіма одночасно, але таке насправді відбувається. Це страшно, тому що по-справжньому. Люди, не забувайте своїх муз. Ми з вами, щоб своєю працею ви робили одне одного радісними — кожен — на своєму місці. Розумієте?

Illustration
попередній дописповернутися в блогна головнунаступний допис

Created by Оксана Весна

All rights Reserved

Created by Оксана Весна

All rights Reserved