Інтерв'ю з лісу

22 липня, 2021

 Ясь: Привіт, люди! Оце ми з Оксаною порадилися, і я вирішив, що сьогодні вона побалакає для вас з чудовими персонажами, яких я створив! Зробить таке собі інтерв'ю, це ж багатьом буває цікаво про щось довідатися в героїв прочитаних книжок, про щось запитати... Ми вирішили спробувати такий формат. Обов'язково давайтеся чути у групі в Фейсбуці, чи Вам таке цікаво. Якщо будуть пропозиції, чиє інтерв'ю хотілося б прочитати і які питання поставити персонажеві — пишіть, я обов'язково примушу Оксану знову щось подібне утнути. Оксана: Дякую, Ясю, що пустив до свого блогу, бо щось наразі ти не дуже хотів це робити... А сама ідея мені сподобалася: під час написання книги, особисто я завжди доволі детально уявляю її персонажів, тому Ясева пропозиція мене зацікавила і я негайно взялася її втілювати. А може, варто написати подібне інтерв'ю і з героями "Янголів"? Читачі, якщо комусь буде цікаво — дайте мені знати на Фейсбук. Отже, дійові особи:Авт. (автор, Оксана Весна), Марена, Василь Андрійович, Ярий, Ліна.Репліки Оксани Весни надалі — виділені напівжирним накресленням.

Illustration

МАРЕНА
— Доброго здоров’ячка. Дякую, що погодились на інтерв’ю.Мовчки дивиться. — Кхм, отже, я гадаю, багатьом читачам цікаво, чому Ви відпустили Ліну? — Не я так вирішила… – Кидає погляд у бік Василя Андрійовича. — Гаразд, а чому Ви Ліну запросили до лісу? Це ж Ви зробили?— Якби не я, це б зробив звір. Наслідки були б гіршими.— У книзі Ви були значно багатослівнішою…Зітнула плечима.— Пригадую, Ви казали, що шкода таку долю — у смітник, про що це було?— Про людську нерозумність. Будь-яку долю шкода у смітник. Долі не для того задумуються.— А як Ви сама себе оцінюєте? Ви — протагоніст чи антагоніст у принципі?— Я та, хто підбиває підсумки, коли більше нічого не можна зробити.— Ви співчуваєте людям? Хоча б іноді?— Я вам заздрю.— Чому? — Вам є, що втрачати.— Як ви ставитесь до надій людства перемогти смерть?— Спробуйте... — усміхається.— Добре, а є якась… категорія людей, яких Ви не любите забирати?— Самогубці та ненароджені.— Чому саме вони?— Не люблю позапланову роботу.— А у вас є… якісь інші заняття, окрім роботи?Мовчки дивиться. — Гм, ну добре, а який сенс життя?— Запитай у Нього… — Вказує поглядом на Василя Андрійовича.— Гаразд, останнє питання: скільки Вам років?— Я жодного не прожила: де є я, там немає років, — підводиться зі свого місця і йде до дверей.
ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ
— Гаразд, це було складно… спробуємо з кимось іще…Василь Андрійович сідає на місце, яке звільнила Марена.— Добрий день.— І Вам добрий день, — тепло усміхається.— Що ж, я одразу переадресую Вам питання, від якого відмовилася Марена: у чому сенс життя?— Бути щасливими і робити щасливими інших.— Так просто?— Так задумувалося, але схоже, що це не настільки вже й просто.— Скажіть, що Ви робили з тим альбомом у книзі? Якось вплинули на Ліниного кота?— У цьому випадку я зобразив тільки те, що вже було. На кота вплинула вільна воля, а я лише малював.— Як вважаєте, чому в принципі люди виявляють жорстокість одне до одного?— Від браку любові.— Любові до ближнього? Але ж не можна справді щиро любити абсолютно всіх?— В першу чергу — до себе і власного життя. Людина, яка любить себе і своє життя, просто не має потреби бути жорстокою.— А чому дехто не любить себе і своє життя?— Людина не любить своє життя, бо вона нещаслива, а нещаслива вона тому, що не любить.— Ну… в багатьох людей жахливі життєві обставини…— Саме так, але ж любов — безумовна. Ми любимо не за щось, а всупереч всьому. Такою має бути і любов до себе, і до свого життя. Зрештою, майже всі обставини в людському житті створені суспільством — тобто усіма людьми загалом. Якби всі люди вміли любити себе і одне одного, занадто важких обставин не було б: ви були б оточені підтримкою з усіх боків. — Хіба можуть всі люди діяти, як один? Це неможливо.— Можуть. Коли всі люди свідомо почнуть любити одне одного — приблизно так і буде.— Та ви — мрійник, Василь Андрійович.— Ну, мрії роблять людину сильнішою — усміхається. 
ЯРИЙ
— Добрий день. Дякую, що погодився на розмову.— То… про що ти хочеш говорити?— Розкажи про ліс? Як довго ти там був?— Років зо триста, хоча це не точно. Оля бралася порахувати, але збилася.— Слухай, а ти б справді… дав Ліні загинути, щоб підібрати ножа потім? Ну, якби ви не домовилися?— Не знаю. Ми ж домовилися.— А як воно — бути вовком?«Вбиває» мене поглядом.— Добре-добре, вибач. Я не хотіла бути безтактною… Ну, а Ольга? Ви знайшлися, судячи з твоїх слів?— Так. — Мені здається, чи… ти не зовсім хочеш розмовляти?— Я своє відговорив, сказати більше нічого.— Чому ж ти погодився зустрітися?— Хотів передати вітання Ліні. — О… добре, я їй перекажу. А Ольга з тобою не прийшла?— Слухай, я й без того заледве напросився з Мареною на цей бік. Двох вона б точно не взяла.— Зачекай, ну ми ж у сучасному світі… невже тобі зовсім не цікаво?— Та якось… у вас тхне димом, а оці говіркі дощечки — то взагалі якась нечиста сила, — з підозрою дивиться на мій смартфон.— Гм… Ярий, а чим ти займався за життя? — Сіяв і збирав врожай. Іноді полював.— Може, ти маєш, що сказати або побажати нашим читачам?— Живіть і намагайтеся не нажити собі вовчої шкури.
ЛІНА
— Привіт. Тобі вітання від Ярого.— Від кого?— А… точно, ти ж не пам’ятаєш… кхм, від одного старого знайомого. — Ну… дякую… — спантеличено сідає.— Розкажи, як тобі живеться після історії? Ти вже студентка?— Вже так :)— То вітаю зі вступом. На кого вчитимешся?— Кардіохірург.— Ой, а я думала, ти хотіла на пластичного хірурга.— Я передумала, хоча обидві професії важливі… та все ж без серця жити не вийде, а без краси — якось та можна.— У мене до тебе особисте запитання.— Питай.— Як воно? Тобто… я хочу сказати, рубці ти не прибрала, але життя, наскільки я розумію, змінилося?— Ну, я просто розумію, що в усіх — свої недоліки, але всі якось з цим живуть.— Ти більше не хочеш робити операцію?— Ні, знаєш, воно якось… коли я зустрічаю людину, якій важко, я можу краще знайти до неї підхід. У мене були свої важкі моменти і це робить нас ближчими. Недосконалість може бути перевагою, якщо ставитись до неї трошки філософськи.— Ви спілкуєтеся з Олесею?— Так, ми товаришуємо. Я не знаю, як складеться надалі, але сподіваюся, що зможемо підтримувати зв’язок хоча б по телефону і в соцмережах.— А як справи в бабусі Надії?— Вона вже геть старенька, але тримається. Бабуся оптимістично налаштована і ще будує плани на майбутнє.— Чекай, а скільки точно років бабусі Надії?— Вона народилася 1910 року. — Дякую, що ти сказала: тобто, їх зустріч з вороном відбулася 1923 року... — З ким?— Я знову забула, що ти забула, не зважай. А ти собі котика додому не взяла?— Мама обіцяла подарувати на день народження, — підморгує.— О-о-о… і як назвеш?— Ще не знаю, треба подивитися на його вдачу.— А ти спілкуєшся ще з кимось зі школи? Крім Олесі?— Спілкуюся з Ірою Пампушик. Вони з Олесею іноді перетинаються на художніх виставках і конкурсах для молодих художників. Іра дуже змінилася. А ще я кілька днів тому бачила в центрі Бориса з Віктором. Ми привіталися. — Ти більше не ображаєшся на них?— Ну, спогади у мене неприємні, але люди змінюються… до того ж, я думаю, що ображатися просто немає сенсу: ми більше не так тісно присутні в житті одне одного, а відстань… допомагає. Дещо розумієш по-іншому.— Наприклад?— Наприклад, у Віктора дуже хворіла мама, а Борис… ну… знаєш, він — не дуже розумний був у той час. Може, тепер порозумнішав? — Підеш на зустріч однокласників?— Не знаю. Мені здається, що це буде трохи незручно… для всіх. Але, якщо запросять, може й піду. Мені не соромно зустрітися з ними, я просто не хочу сама створити дискомфорт для інших.— А як справи в твоїх батьків?— О, вони зараз у відпустці. Тато повіз маму в Іспанію. Вони давно хотіли, але мама не наважувалася мене залишити саму вдома, бо я (на її погляд) була дуже маленька, — сміється.— Щось порадиш тим, у кого проблеми в школі?— Важко щось радити, бо ситуації дуже різні… я боюся нашкодити своїми порадами, тому скажу лише одне: шкільні роки — не вічні. Навіть якщо дуже важко, це треба постаратися пережити. Тебе не можна зламати, поки ти маєш надію на майбутнє. — Дякую за розмову :)— Щасти!