Шарф з'явився на світ глибокої осені. Як безліч інших шарфів, першими він відчув дотики старечих, трохи вузлуватих пальців. Першим, що побачив — був відблиск лампового світла на поверхні спиць.Шарф зв'язали вовняним і теплим. Він був приємного відтінку топленого молока і мав би чудово зігрівати свою людину. Шарф був вдячний за свою появу на світ і ластився до рук своєї людини, мов кошеня, але його людина не поспішала вдягнути Шарф на шию. Замість цього вона охайно склала його в кошик і, загасивши світло, вийшла з кімнати.Шарф трохи засмутився, але подумав, що вдома тепло і мабуть його так охайно склали, щоб одягнути завтра — на двір. Його людина обов'язково одягне Шарф, інакше навіщо було його в'язати? Заспокоївшись такими думками, Шарф заснув у затишному кошику.Пробудження було неприємним: хтось доволі грубо мацав Шарф, пробуючи, наскільки м'якенький матеріал. Перелякавшись спросоння, Шарф вкусив чужу руку. Він добре знав, хто зв'язав його петелька до петельки і не збирався зраджувати свою людину. Шарф хотів зігрівати лише її.— Тьху, колючий, — махнувши широкою долонею з короткими, товстими пальцями, незнайомець відійшов.— Ну, чого ж ти так? — Шарф побачив над собою нахилене сумне обличчя. Він хотів сказати, що ніколи не вкусить свою людину, але шарфи (навіть зв'язані з душею) не можуть говорити, тому Шарф мовчки ластився до рідних, трошки вузлуватих пальців.— Ет, Нічого він не розуміє. Ти ж у мене м'якенький. Хороший. Добре послужиш новому господареві.Старенька погладила його пухнасту спинку, а Шарф завмер від почутого. За мить до них підійшла ще якась людина.— Панночко, купіть шарф. Недорого. Спробуйте, який м'якенький.Його продавали! Отже своїй людині він був не потрібен... Шарф так розгубився, що навіть не второпав, коли його встигли загорнути в паперовий пакет і кудись понести.— Справді м'якенький, буде гарний подарунок для Софійки.Шарф не знав, хто така Софійка, але твердо постановив собі: раз рідній людині він не потрібен, хай так, але чужих він не обійматиме. Він взагалі нікого не обійматиме. Шарф був зовсім юний, категоричний і щойно проданий. Відчайдушно пручаючись Софійці, він кусав їй шию, то стискав занадто сильно, то спадав з плеча, то чіплявся за ручки дверей і всілякі гачки, до яких лишень міг дотягнутися. Шарф не став обіймати ані Софійку, ані її матір і навіть батько цокнув язиком, примірявши його: занадто вже колючим був цей Шарф. Прання з пом'якшуючим засобом — і те не допомогло, Шарф вицвів, став якимось сіруватим, але кусався, здавалося, навіть більше ніж раніше.Зітхнувши, родина спакувала Шарф до коробки зі старими речами і віднесла на горище. Занадто норовистим виявився цей Шарф.На горищі пахло пилюкою і нафталіном. Довкола були звичайні, бездушні речі, позбавлені вміння розуміти і відчувати. Можна сказати, що Шарф опинився наодинці. Було тихо. Шарф згорнувся клубочком і поступово заснув. Йому снилася золотава лампа під низенькою стелею, тихе цокотіння спиць і рідні, трошки вузлуваті пальці. Довго і повільно припадаючи пилом, Шарф кутався у спогади. Від часу і пилюки він зовсім посірів, але не пошкодував про своє рішення. Шарф був не абиякий, а сплетений з душею, він не міг обіймати будь-кого.Довго-довго ніхто не зазирав на горище, а може зазирали, просто Шарф усе проспав? Про нього ніхто не згадував і, хоча скніти на горищі було самотньо, Шарф вважав, що це краще, аніж обіймати якихось чужинців, які навіть не питали, перш ніж обмотувати його довкола шиї. Хіба можна так грубо вимагати тепла та обіймів? То й що, коли він — просто Шарф? У нього ж також є душа!Старенький шарф кахикнув. Довкола таки не завадило би прибрати. Ох, навіть хмаринка пилюки здійнялася в повітря.— Ой, хто тут? — тихий дитячий голосок звучав дещо злякано.Шарф трошки звісився з краю своєї коробки, щоб роздивитися маленьку чорнооку дівчинку зі смішним носом-картоплинкою і з проміжком між передніми зубами.— Шалик, — наче помітивши його рух, малеча потягнулася до запорошеного сірого боку."Не чіпай мене! Я просто старий, нікому не потрібний Шарф і мене це влаштовує! Руки геть!" — подумав Шарф. Він був вже справді старенький і буркотливий, як безліч інших літніх людей та речей, але дівчинка не вміла читати думки, а Шарф не вмів розмовляти. Ніжні маленькі пальчики лагідно погладили сіру, запилюжену вовну, і старому Шарфові чомусь не було неприємно.— Який ти м'якенький. І, мабуть, теплий. А можна я тебе вдягну? Ми з бабусею граємо в хованки. Я не хочу здаватися і йти вниз, але тут прохолодно, я вже змерзла, — дівчинка взяла Шарф, обережно струсила з нього пилюку і загорнулася аж до кінчика носа.— М'якесенький і теп... апчх!— Чую-чую, от, зараз знайду!— Н-у-у... бабуся Софія, так не чесно. Це все пилюка. Ой, зате глянь, що я знайшла! Такий хороший шалик!— Та ж він колючий, як їжак. Його ще моя мама сюди віднесла. Купила для мене, бо був гарного молочного кольору, але носити виявилося неможливо. А тепер глянь: брудний, сірий... залиш. Його тепер тільки викинути. — Не залишу. І нічого, що сірий. Його можна випрати, зате він теплий і м'якенький і ніякий не їжак. Тепло важливіше за колір. Бабусю, це мабуть зовсім інший шалик.Шарф лагідно обійняв свою маленьку людину, несподівано для себе подумавши, що обійми, взагалі-то — не така вже й погана річ.