Мене звати Вікторія. Навесні 2022 року я не народилася, бо росіяни розбомбили пологовий будинок у Маріуполі. Ми з мамою знаходились там. У моєї мами було красиве волосся кольору пшениці. Я пам’ятаю, що так сказав тато, коли вони прощалися. Мамі було дуже сумно і мені теж. Тоді тато погладив маму по голові і сказав:— Повернуся до того, як пшениця виросте. В тебе волосся на неї схоже. Ну, ти знаєш, — мій тато з села, тому часто говорить щось таке: про рослини і врожай, а ще він не дуже вміє прощатися.Мама зараз в іншому місці, а я тут. Я серед вас, хоч ви мене і не помічаєте… я сама так вирішила (повернутися), бо хочу дізнатися про тата. Ми з мамою його не дочекалися. Мабуть, він засмутиться, коли повернеться, а нас нема. Мені б хотілося його втішити.Ми не встигли побачити одне одного, тож я не знаю, який мій тато на вигляд, але добре знаю його голос. Я впізнаю тата щойно він заговорить. Хочу подякувати йому за ім’я: це він для мене вибрав. Мені сподобалося. А ще я хочу подякувати за те, що він нас з мамою дуже любив. Тому й поїхав захищати. Тільки я точно не знаю, куди саме. Мабуть, буде нелегко знайти…Цікаво, що раніше я нічого не бачила, бо ще не встигла народитися, а тепер бачу все довкола і навіть можу читати, хоча ніколи цього не вчилася. Думаю, я пам’ятаю якусь частинку того, що знала моя мама, але це не точно. Я знаю, що мені дуже допомогли в іншому місці. Там, де залишилася мама… але я погано пам’ятаю, як там було. Це така умова, щоб повернутися сюди: забути, що було там.Коли я вирішила повернутися на пошуки тата, я опинилася не там, де раніше. Не в пологовому будинку, а в особливій машині, яка рятує життя. Була тиснява, бо багато людей, але я зовсім маленька і змогла притулитися в куточку. Машину іноді кидало в один чи в інший бік. Я чула звуки вибухів, такі самі як той, що став моїм останнім. Люди в машині здригалися, а одна дівчинка заплакала, хоча була значно більша за мене. Мені стало її шкода, тому я взяла її за руку і попросила не боятися, але не думаю, що вона почула. Добре, що з дівчинкою був старший хлопчик. Великий, майже як дорослий. Він взяв її на коліна і заспокоїв. Мабуть, це був її братик. Я точно не знаю, як мають поводитися братики, але схоже, що він ту дівчинку любив. Так само, як тато любив нас з мамою.Поки ми їхали, я подумала, а що, коли тато як інші люди — навіть не помітить мене? Що, як я його знайду і впізнаю, але він про це не знатиме? Від таких думок мені стало незатишно і якось холодно, хоча я взагалі не вмію мерзнути. Я б уміла, якби встигла народитися, але звідкись все одно знаю, що холод — схоже відчуття. Мабуть, це знову щось з того, що пам’ятала моя мама.Мені хотілося зігрітися, тому я притулилася до хлопчика з дівчинкою на руках. Від їхньої любові було справді тепліше.Губи хлопчика ворушилися, я прислухалась і вловила, що він наспівує дівчинці пісеньку. Дуже тихо. Щось про котика, який вуркоче. Хлопчик був дуже блідий, навколо бахкало, але він співав для дівчинки.Я озирнулася і зрозуміла, що в цій машині багато таких… хто ладен співати одне для одного. Навіть під обстрілами. Багато хто тримався за руки. В тисняві, серед кількох сидінь, було дуже-дуже багато любові. Може, від того люди були налякані, але не дуже? Ніхто не панікував. Мабуть, коли тебе дуже люблять, боїшся менше. І ще менше, коли любиш когось сам. Моя мама не боялася і я, завдяки їй — теж не була налякана. Хіба що трішечки. Мама зробила для мене все, що могла, просто у нас не вийшло добігти. Ми не встигли. Неможливо завжди всюди встигати.Сподіваюся, я встигну знайти тата, поки ще можу відкласти повернення до іншого місця. Для маленьких дітей інше місце іноді робить винятки і згоджується трошки зачекати. Щоб ті, хто геть не встиг народитися, змогли хоч щось побачити тут. В іншому місці вважають, що побачити це місце — корисно. Ми їхали якийсь час, але я точно не знаю, як довго. Вибухи трошки вщухли. Ще десь бахкало, але далеко. Почали світити вуличні ліхтарі. Красиві, наче зірки спустилися з неба і зависли на дротах та на високих стовпах обабіч дороги. Люди почали перемовлятися між собою. Той хлопчик, який співав для сестрички, сказав їй, що ми приїхали до Києва.Тут спокійніше. Може, тато десь тут? Може, це місце безпечніше, бо він нас захищає? Я б хотіла знати більше. Машина зупинилася і люди почали виходити. Їх зустрічала втомлена з вигляду дівчина у сірому светрі. Дівчина майже не усміхалася, але добра посмішка наче заховалася в її погляді. Кілька дітей в машині були без мам і та дівчина їх повела з собою до будинку. Серед них був і хлопчик, який співав для сестрички. Інші люди потягнулися за ними. Я бачила на будинку табличку з написом «Школа». Там, усередині, людей влаштовували у великій залі. Їм давали матраци і постільну білизну, розносили чай і пропонували їжу. Такі ж втомлені дівчата як та, що в сірому светрі. Я зупинилася на порозі. Хтось пройшов просто крізь мене. Роззирнувшись, я подумала, що тут немає мого тата. Тут ті, кого захищають, а не ті, хто захищає. Людям потрібен відпочинок, сон та їжа, але я цього не потребую. У мене надто мало часу, щоб залишатися. Якщо хочу знайти тата — маю поспішати. Тільки… я зовсім не знаю, куди йти. Мабуть, слід походити вулицями, так я зможу хоч щось довідатися, послухати розмови місцевих людей, може, вони знають щось? У всякому разі, я на це дуже сподіваюся. Я ж навіть не знаю, скільки часу пробула в іншому місці та скільки часу зайняло моє повернення сюди… Сподіваюся, тато десь не надто далеко…

Я довго блукала вулицями. Київ виявився дуже великим містом, життя вирувало тут навіть уночі, зовсім як вдень. Ходили люди. Багато — з дивними чорними предметами: довгими і вузькими з одного боку та ширшими з іншого. Зазвичай то були чоловіки у дуже схожому одязі, але не солдати. Я знаю, що солдати носять ка-муф-ляж. А ці були в чорному… Їздили машини з яскравими лампочками синього або синьо-червоного кольорів. Довкола часто гуло, деколи я чула вибухи але якісь наче віддалені. Я не звертала на них уваги: більше ніщо не може мені зашкодити, тому нема сенсу боятися. Я ходила, прислухаючись до людських розмов. Ось, двоє чоловіків у однаковому одязі про щось балакали між собою, стоячи коло машини. У них в руках були маленькі палички з червоними вогниками на кінцях. Я спершу не хотіла підходити, бо ті палички зовсім неприємно пахнули, але почула слово «розбомбили» і вирішила таки послухати. Бо нас із мамою теж, виходить, розбомбили. А я навіть точно не знаю, що це. Тобто… ну, це коли будівля розвалюється після гучного звуку. І може впасти на когось. Так?— …Бабин яр… Ізраїль висловив незгоду і засудив дії… — один чоловік сердито пирхнув. — Вже б залишили мертвих у спокої.— А про мене, слід думати за живих, — не погодився його товариш, — Бо мерцям вже байдуже.Я хотіла гаряче заперечити, але потім згадала, що ці дядьки мене однаково не почують. Хоча… чи можу я бути мертвою, якщо не встигла народитися і пожити хоча б день? Я жила тільки разом з мамою, а це навіть не зовсім рахується…Я б, мабуть, надовго задумалася про це, але ті дядьки пішли і до мене долинули звуки… ніби хтось тихо схлипував.Мені не подобається, коли хтось плаче. Коли плачуть, це означає, що комусь погано. Я прислухалася і постаралася зрозуміти, звідки долинав звук. Нехай я непомітна, але можу хоча б побути поруч, щоб той, хто плаче, не був зовсім сам.Йди довелося довго. Навіть дивно, що я почула плач з такої відстані. Мабуть, я просто мала почути. На своєму шляху я увійшла наче до парку: там були дерева та алеї, а ще — площа і декілька високих-високих стовпів на ній. Мабуть, я б зупинилася, щоб краще роздивитися ті стовпи, зрозуміти, що воно таке, але плач став голоснішим. Я була вже близько.Пройшовши ще трохи, я дійшла до кам’яної ляльки, яка стояла на округлому підвищенні. Поруч з лялькою сиділа ще одна кам’яна іграшка з похиленою головою і ще одна — з піднятими руками. Всі три іграшки були дуже великими. Я не знаю, яка дитина змогла б ними гратися.Коло іграшок, притулившись спиною до округлого підвищення, сиділа дівчинка. Вона підтягнула гострі коліна до грудей, опустила на них чорняву голівку і гірко плакала, здригаючись усі тілом. Дівчинка трішечки світилася в напівтемряві. Придивившись до неї, я зрозуміла, що ми схожі: вона теж з іншого місця і її «тіло» не зовсім справжнє, не для цього місця. Але дівчинка була більшою за мене. Я думаю, вона встигла народитися і трохи підрости. — Ти плачеш, бо не можеш погратися іграшками? — запитала я.Дівчинка здригнулася і підвела мокре від сліз обличчя.— Ти мене бачиш?!— А ти мене, — я усміхнулася, — то що в тебе сталося?— Не знаю. Я прокинулася… Знову гуло і бахкало! — у дівчинки були великі-великі очі. Темні, наче вигоріла чорна земля. Злякані, неприродньо великі на худому личку з запалими щоками, — Я хочу до мами. Мені дуже страшно… маму забрали… всіх мам… — її очі знову наповнилися сльозами, тонкі, пересохлі губи затремтіли.— Не плач. Ти, мабуть, була в іншому місці. Твоя мама… не знаю, чи вона там, чи тут, але ми можемо пошукати. Я теж шукаю свого тата. Може, пошукаємо разом? Якщо ми зустрілися, нас тепер двоє. Ти не бійся, коли бахкає, тобі нічого не буде. Вдруге нічого не станеться. Скажи, ти зовсім не пам’ятаєш інше місце?Дівчинка виглядала такою виснаженою, що я почала непокоїтися: мені здавалося, що інше місце має бути приємним і гарним, але чому тоді ця дівчинка у такому вигляді?— Не знаю. Не пам’ятаю. Пам’ятаю фашистів. Пам’ятаю, як стріляли. Забрали маму, а нас… ми… — вона затнулася, замовкла, схоже, намагаючись не заплакати знову, а тоді заперечно похитала головою. — Знову фашисти? Війна? Інше місце… ви тепер так звете концтабір?— Війна, — я зітхнула, погоджуючись, — але хто такі «фашисти» я не знаю, пробач. І що таке «концтабір» теж не знаю. Я зовсім маленька. Навіть не народилася. — Значить, фашисти. Якщо війна, — дівчинка кивнула, — А мені сім років. Я Сара. Тільки… як так, ти… не народилася?Вона завмерла на кілька секунд, а потім її очі наче стали ще більшими, темні брівки піднялися від здивування, аж поки в темному погляді не з’явилося розуміння. Усвідомлення. Наче хтось прошепотів їй на вухо якусь підказку. Сара витерла долоньками заплакане личко. — Ти знаєш, як мені повернутися назад? Схоже, я згадала… щось. Там було добре. Була мама і всі-всі… разом. Наче гарний сон. А зараз мене розбудили і я почуваюся жахливо. Здається, щось жахливе — це все, що я пам’ятаю про це місце.— Пробач, я не знаю, як тобі повернутися, Саро. Я шукаю тата, мені дали час, щоб знайти його і попрощатися. Потім мене повернуть. Може, якщо ти будеш зі мною, повернуть і тебе також? До речі, я — Вікторія. Мене тато назвав.— А ти… ти можеш попросити, щоб мене повернули вже зараз? — вона дивилася з надією, наче тут їй було дуже боляче, але я нічим не могла зарадити. Тільки заперечно хитала головою.— Я не знаю, як. Зовсім нічого не знаю. Я не орієнтуюся в цьому місці, я ж тут не жила…Я геть похнюпилася, тоді Сара поклала худесеньку долоньку мені на плече. Це був перший раз, коли до мене хтось доторкнувся у цьому місці. Тато намагався, але зрештою він торкався лише до животика мами. Я ж тоді ще не народилася. Підбадьорливий дотик — це приємно. Я усміхнулася Сарі, а вона — мені. — Знаєш, що? Я трохи пожила тут, хоча і небагато. Мені це не подобається, але нам треба сісти на потяг. Він перевозить людей з місця на місце. Я не люблю потяги, але на ньому ми могли б дістатися Львова. Там живе… або жила моя тітонька. Не знаю точно, як нам її знайти, але можна спробувати. Вона доросла і могла б нам щось порадити. Якщо помітить нас, звісно. Бо тут на мене ніхто не зважає. Марно щось запитувати: я намагалася багато разів, але нічого у мене не вийшло. Я вже днів зо дев’ять тут сиджу, якщо не довше, — розповіла Сара.— Вони нас не чують і не бачать. Ми тут, але вже належимо до іншого місця, для них ми як сон, спогад… наші тіла примарні. Можливо, ми б змогли поговорити з кимось, хто спить, але не більше того.— Тоді чому ми їх бачимо?— Ну, ми все-таки в їхньому світі. Якби ми не бачили, не було б сенсу бути тут. То… де той потяг? І отой Львів, це далеко?— Потяг на вокзалі. Я знаю, де це. Приблизно. А Львів… не так, щоб близько. Ми десь за добу доїдемо, мабуть. Так мама колись казала, — Сара трохи посумнішала.— Ходімо, ми обов’язково знайдемо і мого тата, і можливість тебе повернути до іншого місця, — я взяла Сару за руку. Ми ще раз поглянули на кам’яні іграшки, якими неможливо гратися, і Сара підвелася на ноги. Разом ми рушили до виходу з цього дивного парку. Сара йшла, не озираючись, із неприродно-рівною, витягнутою спиною. Схоже вона про щось згадувала, але я не наважилася її розпитувати. Щось всередині підказувало, що її було б краще забрати звідси якнайшвидше.

Сара сказала мені правду: вона дуже приблизно знала, де у Києві вокзал. До того ж, місто дуже змінилося з часів її життя. Отже, шукаючи вокзал, ми тинялися вулицями так довго, що я аж втомилася, хоча й не мала б, я ж більше не відчуваю своє тіло так, як живі люди. Мабуть, мені просто набридло блукати, Київ такий великий! Я й уявити собі такого не могла. І вулиці тут широчезні… в Маріуполі інакше. Було. Роззираючись довкола у пошуках вокзалу або якогось вказівника на шлях до нього, я не одразу помітила хлопчика, що швидким кроком наближався до нас із Сарою.— Ой, — дівчинка міцніше стиснула мою руку і наче скрикнула від здивування, тільки дуже тихенько. Сара взагалі, здається, звикла поводитись тихо.— Нарешті… хоч хтось… — хлопчик, геть засапаний, став поперед нас, заступаючи шлях. Без сумніву, він також шукає дорогу до іншого місця. Він — як ми з Сарою, я одразу зрозуміла. Дуже худий, одягнутий так, наче поспіхом натягнув усе, що трапилося під руку, розхристаний і старший за нас. Йому, мабуть, років зо десять. Зовсім великий.— Ви дві, ви знаєте, як знайти когось з дорослих? — запитав хлопчик, переважно дивлячись на Сару, наче не дуже сподівався, що я відповім. Мабуть, я здалася йому занадто маленькою, але Сара чомусь не поспішала відповідати, тому заговорила я.— Ми шукаємо. Хочемо їхати до Львова, там у Сари тітка, можливо…— Та що, в цілому Києві нема мерців? Чого саме до Львова? — пирхнув хлопець.Сара трішки насупилася, але промовчала, а я не стала терпіти грубощів:— То йди і шукай у Києві, ми тут вже купу всього обійшли. Ніхто тут нас не помічає. Як маєш час — шукай собі тут далі, тільки скажи, де вокзал, — я б нічого не запитувала в цього… грубіяна, але схоже, без підказки, ми з Сарою ще довго блукатимемо, а мені набридло. Я хочу швидше знайти тата.Хлопчина знову пирхнув, узяв нас з Сарою за руки і потягнув за собою.— То ви не там шукали. Малі ще, — він так упевнено рушив тротуаром, що я не наважилася сперечатися: було схоже, що він вигадав якийсь вихід.— А… тебе хоч як звати? — Сара непевно подала голос.— Павло.— Куди ти нас ведеш? Ти ж сам питав, де знайти когось зі старших, а тепер кажеш, що знаєш…— Саме спало на думку, як тебе побачив, — Павло глянув на Сару якось… дивно. Мені той погляд не сподобався, — Не ображайся, але ти дуже худа.Сара стенула плечами, а Павло, який навіть не спитав, як нас звати, продовжував іти в лише йому зрозумілому напрямку. Мені не дуже хотілося йти за ним, але щось всередині підказувало, що залишити його самого буде неправильно. Мабуть, Сара теж так думала, тож ми продовжили рухатись усі разом, доки не дісталися місця, яке хотів показати нам Павло.Там була ще одна дівчинка з каменю, чи то з якогось металу… Вона стояла на круглому підвищенні, притиснувши до грудей худесенькі руки і, схоже, озиралася через плече. В руках у дівчинки щось було, але я не розібрала, що саме. Зате, якщо прослідкувати за її поглядом, виходило, що вона озирається на високу башту, попереду якої виблискували на сонці золотаві птахи, немов замуровані в камені. Вони намагалися злетіти, але важкі брили і ґрати не давали цього зробити…— І що це? — я трохи сіпнула Павла за руку, привертаючи увагу.— Тут музей. І багато згадок про померлих. Їхні речі, фото, документи. Тут має бути хоч хтось, адже привиди люблять свої речі, так?— Я… я не впевнена, що це так працює, — знічено озвалася Сара.— Однаково, коли ми вже тут, огляньмо все. Тільки, якщо нікого дорослого не зустрінемо — ти нас відведеш на вокзал. Добре? — Павло (до якого я, власне, і зверталася) погодився, а мені впали в око золотаві літери, які оперізували підвищення під ногами в скульптури дівчинки. — Дивіться! «І мертвим, і живим, і ненародженим»! То це трохи й мені?— Це не має до тебе стосунку, — Павло, схоже, постійно говорить щось неприємне іншим, — Це на пам’ять про людей, які померли або не народилися через Голодомор.— Що?— Мені дід розповідав. Це коли в українців у селах відбирали їжу росіяни, — Павло скривився, — це було давно, тоді росія ще називалася радянський союз і… ну… з нею було багато країн, якісь вона завоювала, а якісь обдурила. Я точно не знаю, головне — що оце все — на пам’ять про українців, у яких відбирали їжу, щоб довести до голодної смерті.— Який жах… а я ро це ніколи не чула. Хоча про радянський союз знаю досить ба…— Ти просто ще мала, — урвав Сару Павло.Вона вирішила не сперечатися, лишень задумано дивилася на худеньку дівчинку на кам’яному підвищенні.— А я думала, що росіяни хороші. Це ж німці усіх вбивали. Фашисти, — тихо пробурмотіла Сара.— Що фашисти, що рашисти. Я от з Бучі. Ви звидки? — позирнув на нас Павло.— Я з Маріуполя. А Буча, це де?— Під Києвом. Недалеко, містечко таке… а ти? — Павло глянув на Сару.— Бабин яр.— Що?— Бабин яр. Я — єврейка. Де жила раніше — не згадаю.Павло аж похитнувся на місці. Схоже, він щось особливе знав про «Бабин яр», таке, чого не знаю я.— Та брешеш.Сара піднесла руки до комірця цілісінької одежі*, розстебнула кілька ґудзиків і показала груди: чотири рівненькі отвори від куль. Трошки нижче від шиї. — Я довго не вмирала.— Моя мама теж, — Павло кивнув на Сарин одяг, — тобі не холодно?— На нас… більше не впливає погода. Слухай, а чому… твоя мама не з тобою? Ви ж померли недавно і разом? Якщо ти бачив, як вона…— Не разом. Ми спершу в підвалі ховалися, але нас знайшли. Дідуся зразу… тойво, а мама довго трималася, бо їй обіцяли мене не чіпати. Потім її десь винесли, — Павло спробував копнути камінчик під ногами, але його взуття пройшло наскрізь, — Останнє, що я пам’ятаю — як втратив свідомість, а отямився, коли вже нікого не було. Я все зрозумів швидко: у мене нічого не боліло і руки так наче просвічували. Зараз менше, а тоді було помітно. От. Я шукав тіло, своє або мамине, але нічого не знайшов. Може, десь сусіди закопали, не знаю. Багатьох закопували. Дивно тільки, що я сам. Я ж шукав там, хоч кого, але ви перші, кого зустрів. Не розумію, від чого це залежить. В нас знаєте, скільки мерців було на вулиці? Купа навіть по підвалах померли: виходи завалило, а їжа скінчилася. Або повітря… коротше, я не знаю, чому так мало привидів.— Ми — не привиди, — мені це слово геть не подобається. Не знаю, чому.— А яка різниця? Якщо хочеш, ми тепер — ніхто, — зиркнув на мене Павло.— Може, ти й ніхто, а я — Віка. Вікторія. І не зви мене привидом. Як я можу вмерти, якщо не встигла народитися? Привиди мертві. Який я тобі привид?— Ну так… не людина ж, — здавалося, він розгубився.— Людина. Справжнісінька. Душа. Сама суть, — я гнула своєї.— Добре, хай так. Нам все одно треба якось… я не знаю, нам потрібен хтось, хто знає, що робити далі. На цвинтарі я був, і в морзі, і в церкві теж. Якщо і тут нікого не знайдемо — відведу вас на вокзал. Навіть поїду з вами, все одно більше ні для кого мене не існує. Не вічно ж тут тинятися.Ми увійшли до приміщення музею і довго роздивлялися світлини. Зазирали в очі тих людей. Спогадів. Вони були водночас подібні і не подібні на нас. В музеї було безліч світлин та імен, записаних у пожовтілі від часу книжки чи то зошити? Я точно не знаю. Павло те все називав просто «документи».— Дивно, так? Ми б мали пам’ятати про них, а тепер хтось інший має пам’ятати про нас, — прошепотіла Сара.— Про мене нікому. Хіба сусідам, — Павло стенув плечами.— Не думаю, що тут хтось є. Це речі і зображення, але самі люди… вони вже в іншому місці… — я глянула на Павла. Він так сподівався зустріти тут когось… мабуть, старшого чи мудрішого, але… на жаль. — Добре. Йдемо, — Павло здався. Ми вийшли з музею і рушили вулицею, коли хтось покликав тихим, як дихання, голосом:— Ви голодні? Хочете яблук?

* Одяг Сари цілий, оскільки перед розстрілом, нацисти зазвичай наказували євреям роздягнутися.

Озирнувшись, я завмерла від подиву: дівчинка. Не справжня дівчинка, а та, з двома кісками, та, що стояла на підвищенні, зверталася до нас, простягнувши вперед одну руку з великим червоним яблуком.— Неймовірно… — прошепотіла Сара.— Так не буває, — розгубився Павло. — Саме час повірити в неймовірне, — посміхнулася дівчинка з яблуком, — То ви яблука будете?Павло з Сарою похитали головами, а от мені… мені хотілося спробувати яблуко. Я ж не встигла народитися щоб зробити це за життя і досі думала, що їжа цього місця — не для мене. Яблуко виявилося хрумким і солодким. І відчувалося… як щось дуже реальне. Реальніше, ніж це місце, до якого я більше не належу. Дівчинка з кісками посміхнулася.— Я допоможу вам знайти дорогу, чула, ви шукаєте вокзал. — Але ж… ти — статуя, звідки тобі знати шлях, якщо ти взагалі не можеш пересуватися? Що взагалі відбувається? — Павло недовірливо глянув на дівчинку. Вона схилила голівку і її кіски впали на худенькі плечі. На якусь мить дівчинка здалася мені дуже сумною, але вона знову посміхнулася і відчуття смутку минуло.— Я — частина міста, тому знаю все про його дороги. В іншому місці знають, що ви трійко заблукали, тому я отримала голос, щоб дати вам підказку, отже, слухайте: ви тут не просто так. Ви ще скажете своє слово тут перед тим, як вирушити до іншого місця. Цей світ повинен почути ваш голос. Їдьте до Львова, діти, їдьте і прямуйте одразу на вулицю Шевченка. Вас там чекають. Вікторіє, — тут дівчинка поглянула на мене (а я саме закінчила їсти яблуко), — ти з’їла яблуко, що я дала тобі. Разом з ним я віддаю пам’ять про всі стежки і дороги нашої землі. Подумай про точне місце, яке хочеш знайти — і спогади приведуть тебе. Ідіть, вам саме час, щоб не спізнитися на потяг.Дівчинка знову притулила руки до грудей і застигла, трошки озираючись через плече.— Чекай! Таке яблуко я б теж з’їв! Агов! — Павло спробував пошарпати руку статуї, але його власна долоня пройшла наскрізь. — Не думаю, що вона ще щось скаже… — тихенько пробурмотіла Сара.Павло сердито копнув підвищення, на якому завмерла дівчинка, його нога пройшла наскрізь, а я задумалася: ми не можемо взаємодіяти з речами, але досі можемо ходити і… взагалі — тримаємося на поверхнях. Цікаво, як це працює?
Дорога до вокзалу була дивною: люди іноді кажуть «ноги самі привели» саме так я й почувалася протягом усього шляху. Наче моє «тіло» рухалося саме собою, хоча насправді жодного тіла у мене й не було. Добре, що в потязі мені не потрібно було користуватися цим… дороговказом. Аж надто дивно це відчувалося. Ми з Сарою і Павлом влаштувалися в маленькому коридорі наприкінці вагону. Павло назвав його «тамбур». Я не знала цього слова, але вирішила запам’ятати. Сара притулилася до мене боком. Потяг був… переповнений. Нам пощастило, що не довелося штовхатися коло дверей, бо якби ми були ще живими – то ні за що не прослизнули б сюди. Хоча дядько в формі наказував усім зберігати спокій та пропускати жінок і дітей, це не надто працювало. Люди були налякані і намагалися напхатися в потяг так щільно, як це було можливо. Ми не відчували тисняви, але бачили її. Сара вся якось зблідла і, здавалося, намагалася злитися зі стіною потяга.— Що з тобою? — я подумала, може, розмова трошки відволіче її увагу від страху як такого?— Я… я чула, що в потягах часто помирають. Переповнені вагони без їжі і води, без вікон… тут є вікна, але все одно… надто багато людей… надто багато…— Заспокойся, це ж евакуація. Всі намагаються втекти кудись, де безпечніше. Багато людей поїде в Польщу. Зі Львова до Польщі близько, тому вони й напхалися так щільно, — Павло намагався говорити заспокійливо, але у нього все одно виходило якось… буркотливо.Сара похнюпилася.— Все нормально, один раз вмираємо. Вдруге — що тобі станеться? — Хлопець стенув плечами, — Спробуй поспати, якщо так боїшся.— А ми можемо? — я здивувалася. Думала, що сон нам не потрібен.— Ну, я кілька разів засинав, поки тинявся містом. Мабуть, за звичкою, але тим не менш. Якщо вона так нервується, краще просто поспати, хіба ні?— Мабуть. Взагалі, я б і сама спробувала. Цікаво що таке «сни». Як вони відчуваються і чи будуть вони в мене взагалі.— Будуть, можеш мені повірити. Хоча я б не радив… а, забуть, я вас розбуджу, якби що, — пообіцяв Павло. — Дивно… стільки часу минуло, але здається, що все повторюється… — тихий голос Сари був останнім, що я почула до того, як задрімати. Заснути виявилося дуже легко: просто захотіти — і все.Здається, вві сні я бачила маму в якомусь полі, повному блакитних метеликів. Потяг рвучко зупинився і метелики розлетілися навсібіч. Сполоханий сон втік кудись у вікно, але залишив по собі легкий спогад, наче хмаринку. Мені сподобалося бачити сни і зовсім не сподобалося виходити з потяга у такій тисняві... Діти кричали і плакали, люди вимушено штовхалися через брак місця, всі наче й намагалися допомагати одне одному, але виходило якось не так… Схоже, втекти з переповненого вагону і з переповненого вокзалу для мене виявилося настільки ж великим полегшенням, як і для Сари. Вона почала виглядати значно краще, коли ми опинилися на вулиці.— Ох, аж вільніше дихається. Нарешті. То… куди там далі? Будемо слухати ту, з косичками? Чи таки шукати твою родичку? — Павло глянув на Сару.— Не знаю… минув час, раптом її тут вже й нема? А та дівчинка, схоже, дала нам гарну пораду, у всякому разі… ми змогли знайти потяг. Якщо нам справді нічого не загрожує, я не бачу причин, щоб… не дослухатися до поради. Ти ж сам сказав: двічі не помремо.— Вийшла з потяга і аж посміливішала? — він точно дражнився, але більше не здавався сердитим. Сара навіть трішечки посміхнулася, наче почула кумедний жарт. Я усвідомила, що не зовсім розумію їх обох. Мабуть, вони для мене занадто дорослі.— Ходімо. Вулиця Шевченка… схоже, нам сюди… — я довірилася дивному відчуттю, наче мене злегка тягнуть вперед невидимою ниткою, прив’язаною до одежі. Вулиця Тараса Шевченка виявилася довгою… дуже довгою, якщо чесно. Мені здається, ми пройшли мало не половину міста. Минули цвинтар. Вулиця поступово розширилася, поміж сірих смуг асфальту з’являлося дедалі більше зелених острівців трави. Нарешті ми наблизилися до високої цегляної стіни. Великими жовто-блакитними літерами на ній писалося «Найширший вибір керамічної пли…» далі напис був пошкоджений і не читався. Я озирнулася. Дівчинка з кісками говорила, що нас чекатимуть, але… нікого тут не було.— Ну… може, пошукаємо вхід? — Запропонував Павло. Ми пішли вздовж стіни і невдовзі наблизились до воріт. Заходити всередину не довелося: коло стіни стояв зовсім дорослий хлопець, більший за Павла, але такий само примарний, як і ми всі. Махнувши рукою, він відштовхнувся від стіни і підійшов до нас. Хлопець був трішечки клаповухий, з коротко підстриженим волоссям і худою, довгою шиєю. — Привіт, — у нього була дуже гарна посмішка, що моментально згладжувала і неабияк прикрашала риси обличчя, — Я вас вже зачекався. — Це в’язниця? — Сара підвела голову і вп’ялася поглядом у колючій дріт на верхівці стіни.— Тепер так. Краща ніж була колись… Мене звуть Ян, — хлопець озирнувся на стіну. Якоїсь миті мені здалося, що світ довкола легенько затремтів. Вулиця стала пусткою… Стіна змінилася на два ряди колючого дроту. За ними можна було роздивитися будівлі. Деякі нагадували невеликі, простої форми будиночки, а інші здавалися радше схожими на сарайчики для худоби. — Що за… — Павло спохмурнів.— Просто спогад, — Ян доторкнувся до стовпа, одного з багатьох, на яких тримався дріт, — колись хотів так зробити. Сара здригнулася.— Пробач. Я не хотів налякати тебе. Просто ще не призвичаївся до… всього цього. А так все здається хоча б знайомим, — Ян помахав долонею в повітрі так, наче намагався розігнати дим перед собою. Колюча огорожа знову перетворилася на стару цегляну стіну з написом. — Як тебе звати? — Ян присів навпочіпки перед Сарою.— Сара.— Скільки років?— Сім.— Ясно. Мені п’ятнадцять. Я збрехав, що сімнадцять. — Мені збрехати не вдалося.
Я посмикала Павла за рукав.— Про що вони взагалі?— Про своє, — буркнув хлопчина. Ну чому він завжди такий?Ян глянув на нас поверх Сариного плеча. — А ви?— Павло. Вона Вікторія. І не розповідайте їй всякого, вона мала. — Твоя сестра?— Що? Ні! — Ви обоє дивно одягнуті. Тепер усі так ходять?— На себе подивися, — огризнувся Павло.Ну… одяг у Яна справді був не дуже: якісь безрозмірні штані, сорочка, в якій помістилося б двоє таких, як він, черевики… дуже такі собі черевики, я б сказала. Негодящі. Ян несподівано розсміявся.— Визнаю, я відстав від часу. Зате бережу спогади, тому я й тут. Насправді усі хвилюються, навіть в іншому місці постійно чутно про війну. Новенькі з’являються постійно. Дітей і молодих побільшало. Я мав високі шанси запам’ятати, навіщо повертаюся, саме тому обрали мене. Провести вас.— Слухай, а ти знаєш, як це працює взагалі? Чому ми тут? Про Вікторію мені зрозуміло, але вона, — Павло нечемно тицьнув пальцем на Сару, — І я сам тут ні до чого. Я нікого не шукаю. Боже, чому мені просто не можна спокійно померти, га?— Люди порушили обітницю. Було сказано «ніколи знову». Ми всі — пам’ять землі. Сару розбудили… це просто сталося. Свобода волі і все таке. Люди постійно ухиляються від плану і все доводиться поспіхом змінювати. Щодо тебе, мені здається, ти занадто розгніваний, щоб «спокійно померти». Можливо… тобі дали можливість побачити, чим усе закінчиться. Я не певен, можу сказати лише, що ти не готовий до іншого місця. Розумієш, тебе занадто хвилює це місце. Ти просто не можеш піти.Ян подивився на Павла, а тоді — на мене. — Хоча можливо, справа в тому, щоб допомогти Вікторії. Всім разом допомогти. Вона шукає батька, але сама… навіть якщо знайде, вона не зможе зробити так, щоб він почув її. Якщо ми підемо всі разом, у нас буде більше шансів. Дорогою ми маємо підібрати ще декого. Заодно. Потім усі разом підемо до іншого місця. Зараз дуже багато заблукалих душ. Хтось не зрозумів, що сталося, хтось занадто злякався, хтось був у розпачі, бо загубив когось рідного. Хтось… взагалі-то всі… не повинні були помирати. От і залишилися тут. Смерть розгубилася. Смерть не встигла. Дехто — вирвав руку і не пішов з нею, але іти все одно доведеться, тільки тепер оці загублені не знають, як.— То тебе що, збирати душі відпустили? — гмикнув Павло.— Можна й так сказати. Взагалі у мене просто дуже гарна пам’ять. Настільки, що я міг повернутися і запам’ятати бодай щось. Пам’ятаю, що ми повинні зустріти ще дітей. Нам треба зібратися разом, тоді ми зможемо знайти батька Вікторії і тільки тоді — повернемося до іншого місця. — Ян, скажи… а якби ти справді міг якось… ну… повернутися і пожити довше, ти б хотів? — Не знаю, чому я запитала. Просто вихопилося. Я не жила і мені цікаво, на що це схоже. Чи шкодують вони… усі.— Ні за що. Можливо, я б хотів померти інакше, але достатньо того, що це сталося. Все закінчилося, для мене це головне, — посмішка Яна згасла. Павло ледь помітно здригнувся і став якийсь… прозоріший, ніж був. Сара торкнула мене за плече.— Гадаю, нам краще не обговорювати це. Розумієш, смерть різна у всіх і деколи… вона наче викреслює все інше життя. Почуваєш себе розчавленим. Забуваєш усе хороше, що було до. Так, наче воно не важило. Я от думаю, можливо, тому я тут. Згадати своє хороше, а ти — щоб побачити, — вона взяла мене за руку і глянула на Яна.— Куди ми підемо далі?— Я б хотів ще раз пройтися до Пісків, — Ян глянув на Сару трохи знічено, — Тобі незатишно від моїх спогадів, я розумію, але не могла б ти трохи зачекати тут? А потім треба буде дістатися Маруполя. І зазирнути до Харківської області. А ще в нас в планах Лисичанськ.— Як багато… — Я засмутилася, хоча, здається, й не мала б. Адже смерть це ще не кінець… і все одно було якось прикро. — Добре, я побуду тут, не хочу… заходити в табір, — Сара відвела погляд убік. — Мене також не тягне, побуду з нею. Вік, ти б теж не ходила, якщо чесно. Не треба тобі туди, — докинув Павло.— Ні, я піду. Я ж хотіла… хотіла не тільки знайти тата, але й дізнатися про життя. Хороше і погане також. Я піду. Це ж лише спогади.Ян посміхнувся і взяв мене за руку. Світ довкола затремтів і ми увійшли в чорні ворота, розчахнуті поміж колючого дроту.— Янівський концтабір. Трохи смішно. Є ще Янівський цвинтар, наче спеціально для мене. Хоча мені казали, що це все було жахливим порушенням плану, — Ян глянув на мене згори донизу, а потім раптом підхопив на руки. Це було доречно: так він не височів наді мною, наче гора.— Дякую. Гм. Мене ще не носили на руках. А у тебе тут високо… чекай, а що за план?— План всього, — озвався хлопець. Він ішов швидко. Ми були наче в коридорі з колючого дроту і мені здавалося, що Ян поспішає минути цей коридор.— Є план всього? — Так, але його постійно намагаються зіпсувати і порушити. Хоча, наскільки я розумію, загальний результат все одно буде такий, як треба, просто процес… процес зовсім не такий.— Ви (дорослі) іноді кажете дуже складні речі… Слухай, а навіщо тобі сюди йти, тобі ж… тут не подобається? Мені здається, Сарі також.— Тому, що я хочу пом’якшити відхилення від плану. — Ні, я мала на увазі сюди… саме в цей… спогад?— Хотів попрощатися.— Але… ти ж був у іншому місці і знову повернешся туди. В іншому місці ні з ким не треба прощатися, ти ж там давно? Я не розумію.— Я хотів попрощатися з Пісками. І з табором. Повернутися і піти на своїх ногах. Просто мріяв звідси вийти. Це так, як ти мріяла зустрітися з татом і хочеш зробити це бодай тепер. Ми наблизилися до глибокого яру, оточеного пагорбами. На перший погляд тут було непогано – зелено. Просто куточок землі, але я відчула незрозумілу порожнечу. Наче щось було втрачено тут назавжди.— От, звідси я дуже хотів повернутися на своїх ногах. Не вкажу точного місця, але десь тут мене поховали. Могили немає.— О… я гадаю, мене поховали з мамою. У мене теж своєї немає. — Ти померла швидко? — Миттєво. Разом з мамою. Тільки не знаю, чи можна сказати, що я померла, якщо не народилася.— Гадаю, можна. В таборах іноді діти помирали до того, як народжувалися. Ми всі вважали це смертю. В якомусь сенсі їм навіть щастило. — О… тут були вагітні жінки?— Саме тут — я не певен. Але в таборах бували. Я про таке чув. — Ян, а… що таке табір?— Таке місце, куди привозять багато людей, щоб примушувати працювати, а потім вбити. Ходімо, набувся вже.Він розвернувся, щоб повертатися. — А навіщо люди вбивають одне одного?— Знаєш, іноді я думаю, що деяким просто подобається це робити. Коли відбираєш життя, відчуваєш себе майже Богом. Хоча Він цього не любить. Знищити ж завжди простіше ніж створити. — А чому Бог нікого не повертає? Він міг би…— Гадаю, ти просто погано запам’ятала інше місце. Відверто кажучи, ніхто не хоче повертатися. — Там настільки добре? Мені здається, я щось пригадую, але спогади наче вислизають і губляться…— Питання навіть не в тому, яке воно — інше місце саме по собі. Питання в тому, як воно впливає на кожну людину. Ти сам стаєш іншим і… з цього стану не хочеться повертатися. Можливо, ти захотіла лише тому, що не пожила і не встигла відчути різницю, але вона є і дуже значна. Зрозумієш, коли відчуєш — посміхнувся Ян. Ми йшли крізь колючі дроти, які так йому не подобалися, але Янове обличчя було освітлене цією посмішкою, наче якимось дивовижним спогадом. Наче він змінився від самої лише думки про інше місце, а я… коли намагаюся пригадати, чомусь можу згадати тільки маму.

Ян розповідав мені, що є такі казки: про те, як герой кидає на дорогу клубок. Цей клубок котиться і вказує шлях. Коли я шукаю шлях, то іноді бачу яблуко на дорозі. Всередині з’являється дивне відчуття, наче хтось невидимий тягне мене вперед. Наче я хочу підняти оте яблуко, хоча й знаю, що воно недосяжне. Я тягнуся за ним і йду… Минаю Вінницю, Бучу, Ізюм, Одесу… Павло іноді озирається на Крим. Каже, що в нього там родичі. Сара весь час дивиться під ноги. Вона мало розмовляє і — мені здається — весь час про щось згадує. Ян також згадує, але менше. За нами вже йде ціла ватага таких, як ми. Дітей, загублених між часом і спокоєм. Ми не вміємо втомлюватися, але Ян часто бере на руки тих, хто ще маленький. Я люблю, коли надходить моя черга: Ян високий, бо вже майже дорослий і я думаю, що відчувала б дещо дуже схоже на руках в тата.
Зараз ми йдемо в Харків. Пішки, адже багатьом з нас не подобаються потяги та автівки… кількох з нас розстріляли в автобусі. Ми рухаємося легким потоком і насолоджуємося власними кроками, які не встигли зробити за життя.
Ми хочемо побачити, як відбудовуються наші рідні міста. Ми хочемо знайти могили наших батьків. Хочемо завітати у сни до тих, хто живий. Сни завжди літають дуже високо, але нас так багато, що ми можемо збудувати живу драбину і спіймати сон того, кого любимо понад усе.
Іноді, при дорозі, я помічаю яблуні, рясно вкриті цвітом. Це місце здається мені дедалі примарнішим — щодня воно наче віддаляється, хоча я досі тут, але ті яблуні… вони справжні. Вони цвітуть білими або яскраво-рожевими квітами, і в їх затінку мені часом ввижається мамина постать. Одного разу Павло дуже уважно дивився на таку яблуню. Мені здається, він також згадав про маму, хоча ні за що не став би про це говорити...
— Колись… мама готувала нам варення з яблук, — зізналася мені Сара.
— Якою вона була? — запитала я тоді.
— Я більше не пам’ятаю її обличчя, але вона обіймала мене і намагалася посміхатися, навіть тоді, коли їй хотілося плакати, — Сара дивилася на яблуню в той час, як інші діти потягнулися ближче до неї, наче в затінку дерева кожному марилася рідна постать, — Думаю, мами дуже часто бувають схожими. Просто тому, що люблять нас.
— Ти… не бачиш її там? Під деревом?
— Я її відчуваю, — посміхнулася Сара.
— Це спогади про нас, — Ян глянув на яблуню і підняв мене на руки, підсаджуючи вище. Так, щоб я могла дотягнутися до заквітчаних гілочок, — їх буде дедалі більше довкола окупованих територій.
— Чому? — не зрозуміла я.
— Бо ми усвідомлюємо любов до чогось, коли втрачаємо.
— Окуповані території повернуться! — Павло заперечив з таким притиском у голосі, що мені стало незатишно. На якусь мить я подумала, що він може вдарити Яна.
— Звісно, що повернуться. Ми допоможемо цьому статися. І цвіт спогадів — свідчення цього. Павло, все обов’язково буде добре, — Ян обережно поставив мене на землю і глянув на розгніваного хлопчака перед собою.
— Все закінчено. Нічого не буде добре, тому що нічого в принципі не буде!
Вітер підхопив кілька квіток і жбурнув додолу жменю пелюсток.
— Буде, обов’язково буде, Павло. Україна не закінчилася після нас. Навіть більше: з наших кісток вона проростає і міцнішає. Ти ж відчуваєш ці нерозтрачені сили? Відчуваєш цю лють. Війна вимагає люті так само як вимагає й любові. Вони будуть битися за нас. Наші батьки й ті, хто міг бути нашими батьками. А потім за нас будуть битися ті, хто міг би бути нашими дітьми.
— Чому саме ми? Ти справді віриш, що не могло бути інакше? Ми не могли зробити більше?!
— Ми могли більше прожити, але я не певна, що хтось може зробити більше… віддати більше, — Сара взяла Павла за руку.
— Я цього не вибирав, — він сіпнувся, але дівчинка не відпустила. Великі карі очі дивилися з дивним виразом, який я досі не навчилася розуміти.
— Знаю, ніхто б цього не вибрав. Але хтось мусив прожити та не пережити це все. Сакральна жертва, розумієш? Кров, яка вимагає справедливості.
— Так не повинно бути.
— Але така реальність. Я… ти знаєш, я не вірю в справедливість для когось одного. Конкретного. Насправді все може бути дуже і дуже нечесно, але справедливість для багатьох — можлива. Доволі часто — саме коштом несправедливості у багатьох конкретних випадках.
Павло мовчав, хоча й зовсім не виглядав переконаним. Я боялася його таким. Він виглядав дуже злим, але водночас… Зітхнувши, я підійшла ближче та обійняла його. За ногу – як могла дотягнутися. Я ж маленька. Якщо чесно, мені було лячно робити це, але тієї миті здавалося, що йому б не завадили обійми.
Павло присів навпочіпки та — вперше на моїй пам’яті — пригорнув мене. Так, наче ми більше не були… чужими. І ніколи не будемо.
Знаєте, з того моменту минув час. Павло залишився дратівливим і різким, але я більше не боюся його. Він справжній буркотун, але… свій — розумієте? Ми усі тут тепер свої. Наші постаті торкаються долоньками стін Харкова, Луганська, Донецька, Севастополя. Нас дуже-дуже багато і в кожного – свої пам’ятні місця. Ми шукаємо на фронтах своїх батьків. Ми приходимо в думки до волонтерів, які відчувають втому. Ми прибігаємо до солдатів пухнастими кошенятами. Ми граємося простреленими прапорами.
Ми — вітер. Ми — спогад. Ми — тихий, закарбований в пам’яті біль. Ми тут, з вами… для того, щоб нас не ставало більше. Ми знаємо, що ви нас любите і любимо вас у відповідь. Якщо вдасться, ми спробуємо повернутися до вас. Ми спробуємо народитися знову… але зараз ми потрібні саме такими. Уявіть русяву дівчинку з сіро-блакитними очима. Уявіть худеньку, кучеряву брюнетку з гострими плеченятами. Уявіть майже дорослого хлопця з простреленою скронею і грудьми. Уявіть насупленого розбишаку, закатованого після вбивства матері в нього на очах. Подивіться на дітей, які ще дихають і зробіть все, щоб зберегти їхнє дихання.
Вбийте у своїй свідомості все, що приніс окупант. Вбийте для того, щоб ваша поблажливість не вбила нікого з дітей, які ще дихають. І… якщо ви раптом зустрінете мого тата — обійміть його, будь ласка. Я досі шукаю. І дуже хочу сказати, що люблю його. Він зробив для мене все. Я знаю це і люблю його навіть тепер. Скажіть, що я сподіваюся: колись він зможе подарувати мені сестричку. Ми зустрінемося через століття і вона розповість мені про те, чого я не встигла спробувати, а я покажу їй усе-усе в іншому місці. Добре?