Суничка дуже хотіла підрости. Відколи вона себе пам'ятала, ця крихітна дракося мріяла злетіти понад хмарами, заревти так, щоб у горах покотилася луна, злетіти аж до зірок і скуштувати їхнього — небесного — вогню. За легендами древніх драконів, хто скуштує вогню зірки — ніколи не згасне і житиме вічно. А ще буде завжди щасливим. От кому не кортить бути щасливим? Та й скільки всього могла б зробити Суничка, якби була великою і дужою!
Саме тому, дізнавшись, що людському чарівникові-мольфарові треба повернути загублену писанку, Суничка зробила все, щоб потрапити до лав драконів, які цю саму писанку понесуть. Писанка була неважка, але велика, тому нести треба було гуртом і обережно, щоб не розбити. Для цієї справи підходили тільки спокійні та врівноважені дракони, а Суничка аж дуже спокійною не була. Іскра взагалі говорила, що цю малу слід було назвати Дзиґою... але на вмовляння Сунички врешті піддалася.
— Добре, лети з іншими, якщо аж так хочеш. Тільки не метушися: не можна розбити писанку.
І Суничка обіцяла не метушитися, а вранці, разом з невеличким гуртом драконів і дракось, понесла писанку до мольфарової домівки. План був простий: нашвидко звити на підвіконні хатини просте гніздечко і залишити там писанку, щоб мольфар її знайшов. Дракони досить сором'язливі істоти, тому просто залишити свій подарунок для них — звична річ. А-но-нім-но. Тобто не показуючи і не називаючи, від кого це. Проте Суничка хотіла побалакати з Мольфаром, а тому, вже дорогою назад (до печери) відстала від інших драконів і повернулася до гніздечка, в якому зручно вмостилася коло писанки — чекати.
Мольфар з'явився невдовзі. Кремезний, сивий чоловік, він здався Суничці дуже старим але водночас — поважним. Такий точно має знати, як їй — крихітній дракосі — підрости і скуштувати зоряного вогню.
Отож Суничка видряпалася на сам вершечок писанки і замахала крильцями, але не злітаючи, а лишень привертаючи до себе увагу.
— Я тут! Я тут, дідусю-чарівник! Допоможіть мені вирости, ви ж усе на світі знаєте! — загукала дракося, а тоді, трошки спохопившись, додала, — Мене звуть Суничка.
Мольфар наблизився і підставив дракосі розкриту долоню. Малеча сміливо застрибнула в руку до людини і з надією зазирнула в сіро-блакитні очі.
— Бачу, мені повернули згубу. Дякую, маленька, — мольфар поглянув на писанку і посміхнувся, — а чому ти хочеш швидше вирости? Як на мене, твій розмір чудово пасує до інших драконів, яких я встиг побачити.
— Це так, але я хочу скуштувати зірку. Хто зможе відкусити від її полум'я — завжди буде щасливий, — озвалася Суничка.
Дідусь погладив сиві вуса.
— Але тоді ти стала б занадто великою і не змогла б гратися зі своїми друзями. Я навіть не певен, що тобі вдалося б знайти собі печеру відповідного розміру, щоб там жити...
— Що ж робити? Невже я ніколи не зможу скуштувати зірку? І не стану щасливою? — Суничка ледве не заплакала.
Мольфар посміхнувся.
— Не журися. Лети додому і попередь свою зграю, щоб за тебе не хвилювалися, а на заході сонця повертайся сюди. Я допоможу тобі скуштувати зірку.
І Суничка послухалася. Щоправда, в печері вона отримала прочухана від Іскри, бо хіба можна маленькій дракосі ось так втікати від друзів і блукати самій? Та Суничка не журилася від того, що її насварили. Головне, що вона таки зможе скуштувати зірку!
І от, коли небо почало рожевіти, наче засоромившись за неслухняну дракосю, Суничка випурхнула з печери — вперед, до своєї мети!
Мольфар привітно зустрів маленьку дракосю. Впустив її до хати, всадовив на стіл коло вікна, поставив поруч глиняне горнятко з водою та сів на лаву — чекати.
— Дідусю, а чого ми сидимо?
— Виглядаємо зірки, Суничко. Ще трохи зарано. От як добре стемніє — зможемо перейти до справи, — озвався мольфар.
І от, коли небо змінило рожеві барви на глибоку синю темінь, чарівник підсунув горнятко ближче до вікна. Вода у горняті заколивалася, захлюпала, ловлячи своїми хвильками зоряне срібло: у горах зірки завжди близько.
— Пий, Суничко. Ось тобі зорі, дивися, скільки їх, — лагідно покликав дідусь.
У горняткові, наче в небі, колисалися сріблисті зірки.
— Але ж це тільки вода... — непевно озвалася Суничка.
— Це зоряна вода, малече. Такою водою дівчата вмиваються, щоб бути вродливими, таку воду чоловіки п'ють, щоб бути сильними, бо в тій воді — небо, хіба ти й сама не бачиш?
Суничка схилила голівку до води, яка й справді здавалася чарівною. Зробила ковток: холодна і така, аж наче солодка! Дракося жадібно пила, скільки могла. Старий чарівник посміхався.
Одна з зірочок на воді затремтіла і торкнулася Суниччиного носика.
— Здається, я знаю, чому ти Суничка, — зауважив мольфар.
— Бо я рожева, як сунички?
— Ти єдина дракося, в якої я бачив ластовиння. Справді схоже на зернята суниць, — мольфар підморгнув Суничці і маленька дракося весело засміялася.
— Знаєте, дідусю, гадаю, я справді почуваюся щасливішою. Мабуть, зоряна вода подіяла.
— Завжди діє. Як захочеш — прилітай, я знову пригощу тебе. І не забувай, Суничко: щоб бути щасливою, тобі не обов'язково рости більшою за всіх. Достатньо знати: ти саме така, як треба.