Відчувши, що трембіту (і їх разом з нею) підняли, Незабудка запанікувала і готова була вистрибнути з інструменту, адже у неї були крила, тож вона б не забилася і не впала з висоти, але Співочий, відчувши, як його тягнуть назовні, зупинив блакитну дракосю. — Стій. Не можна, щоб нас помітили. Вже сутеніє, людина, мабуть, покладе цю... трембіту на зберігання. Ми тихенько вислизнемо, щойно буде нагода. Якщо кинемося втікати просто зараз — завеликий ризик бути спійманими і тоді хтозна, що з нами буде, — тихо зашепотів сліпий дракончик.Незабудка знехотя, але принишкла: тягнути Співочого силоміць їй не вистачило б сил, а покинути товариша вона не змогла б.Іскра, Багряний та інші крихітні дракони, звісно, стежили за тим, куди людина несе їх товаришів, але силою вони б нічого не вдіяли проти такого великого супротивника, тому вирішили причаїтися, сподіваючись врятувати Незабудку і Співочого, щойно випаде хоч найменша можливість. Тим часом чоловік із трембітою увійшов до просторої хати, зачинив за собою двері, поклав трембіту на довжелезного дерев'яного стола і нахилився, ледь усміхаючись у вуса.— Агов, малеча! Вилазьте, — чоловік злегка постукав нігтем по дереву трембіти, змусивши Незабудку і Співочого здригнутися.— Він нас помітив... — злякався Співочий.— Таки треба було втікати, коли я казала, а тепер що робити?— Може, дихнемо вогнем йому в очі? Нас таки двоє...— Двоє то двоє, але очі в нього далеко одне від одного. Як ти дихнеш, ти ж не бачиш...Назовні трембіти забринів низький чоловічий сміх.— Та доста вадатися. Мовлю ж вам: вилазьте. Не зобиджу, я вашої мови ще з діда-прадіда навчений, лем не вірив, шо є ще дракони на світі. — Він нас чув?— Він нас зрозумів?— Незабудко, я перший... коли що... втікай, у тебе хоч можливість буде, — розуміючи, що самотужки чкурнути до виходу не зуміє, Співочий вважав за краще не гинути даремно і хоча б дати Незабудці шанс врятуватися, тим часом як людина схопить його. Саме тому сліпий дракончик рішуче поповз до виходу з тунелю трембіти.Незабудка, вперто не бажаючи залишати Співочого, поповзла й собі — за ним. Удвох не так страшно.— Та йой, які ж ви малесенькі! Певне, геть дітваки ще. Та не бійтеся. Не бійтеся... от, маєте книш. Ну, ходіть, не бійтеся.Співочий принюхався. Пахло чимось печеним і смачненьким, хоча він достеменно й не знав, що це. Усі поради Багряного не їсти нічого незнайомого і незрозумілого зовсім вивітрилися з голови: Співочий встиг зголодніти. А може, так діяв на нього страх? Одначе шматочок частування взяти дуже хотілося, хоча це й було страшно... у темно-сірому тумані, Співочий не розрізняв постатей і розмірів, він міг лише сяк-так розібрати: світло довкола, чи темно, але за голосом розумів, наскільки величезний той, хто зараз припрошує їх з Незабудкою частуватися.— Нам не можна брати їжу в незнайомців, — зауважила Незабудка, трішки висовуючи носа з трембіти, але не наважуючись вийти цілком. Вона велетня бачила, тож була під враженням: лишень уявіть собі когось зростом як Ейфелева вежа! Саме таким здавався для Незабудки чоловік.— А ви хто?— Микола, — чоловік підсунув до столу ослінчика і присів, старанно вдаючи, що не помічає зграйку крихітних драконів, що вже зібралися на зовнішній частині підвіконня і поприлипали носами до шибки. — Майстер-трембітар. Оце виготовляю такі ось інстументи.— То ви чаклун? Тому й нашу мову розумієте? — Запитав Співочий.— Ви готуєте пастки для драконів? — Напружилася Незабудка.— Та що ви... от мій прадід був справжній мольфар: умів громи і буревії відгонити, сонце і дощ зачаровувати, я лишень скромний майстер. Та ви не бійтеси, їжте. То файно, — трембітар підсунув до дракончиків книш — на вигляд наче невелике тістечко, але з ситним запахом запеченого сиру. Зголоднілий Співочий не втримався і відкусив шматочок. О! Яка ж то була смакота! Не відірватися! Дракони, як ви знаєте, уміють дихати вогнем, але від їхнього полум'я всілякі горішки та квасолинки вкриваються тоненьким шаром золота, а отже перестають бути їстівними, тому про варену або смажену їжу ці крихітки можуть лише мріяти. Хоча... важко мріяти про щось, чого навіть не уявляєш, бо не знаєш про його існування.Співочий з апетитом відкусив ще один шматочок, а потім ще і ще...— Фуфе сфафно, Нефафутко! Сффофуй, — з повним ротом запропонував дракончик.— Співочий! Хоча б прикривай рота, коли пережовуєш! — скривилася дракося, але одразу згадала, що їй взагалі не до гарних манер: адже їх упіймала людина. — Дядьку, ви нас тепер посадите у клітку? Що таке отой ваш "мольфар"? — жалібно запитала Незабудка.Микола похитав головою.— І що я з вами і тією кліткою робитиму? Тьху, понавигадували. Мене ще прадід вчив: усе живе любить волю. Не можна нікого садовити за ґрати а надто — без провини. Ото і є мольфар: людина, яка шанує кожну живу душу і знає, як з нею розмовляти. Чаклун по-нашому. Ох, не знав я, що водяться на верховині дракони. Ви ж для старого наче справжнє диво. Скільки літ живу — не чував, не видів. Звідкіля в нас?— Та... здалеку. Шукали місце, де б люди на нас не полювали, — спохмурніла Незабудка: запитання трембітаря здалися їй підозрілими. Навіщо це йому вивідувати, звідки і чому прилетіли дракони? Чи ж не хоче він вполювати більше, ніж двох? Підступно завоювати довіру, а тоді зрадити? Незабудка глянула на Співочого, але йому так сподобався книш, що про обережність сірий дракончик зовсім забув.— Он як... то ви праві: таким малим мус бути обачними. Та Ґорґани у нас заповідник. Тут відносно безпечно. Залишайтеся лем будьте пильними та більше не нишпорте у людських речах. А коли що — прилітайте до моєї господи. Поможу, як зумію. Сказавши так, чоловік відчинив вікно і випустив Незабудку та Співочого, інші дракони ледве встигнули сховатися за рогом будиночка! Іскра і Багряний очам не вірили: невже відпустив, не образив? Незабудка й собі не вірила, що вони так легко врятувалися, а от Співочий цілком впевнився, що дядько Микола — чарівник. Бо такої смачної їжі як у нього на світі не буває. Хіба ж це не чари?