Сова сиділа на дереві, звісивши худі ноги з грубої гілки. Вона низько схилила голову, пришиваючи великі пір’їни до грубого плаща, вже й без того рясно вкритого пір’ям. Так вона лагодила своє маскування: у лісі треба бути або сильною, або непомітною, інакше тебе з’їдять.Тулячись до стовбура, Сова ховалася в густій кроні, раз по раз озираючись і знову повертаючись до роботи: на місце пошкоджених пір’їнок потрібно було пришивати нові. Справжні сови добре вміють маскуватися, майже зливаючись зі стовбурами дерев, і дівчина-сова намагалася робити так само. Уважно спостерігаючи за птахами, вона навчилася «читати» їхні сигнали про небезпеку та перейняла звички у полюванні. Їсти доводилося щурів або дрібну дичину: зайців, білок, зрідка – лисиць, але це нічого. У лісі головне, щоб не з’їли тебе.Сова вже й не пам’ятала, коли сюди потрапила. Це було водночас нещодавно і зовсім давно. Щиро кажучи, пам’ять Сову підводила… дівчина не пригадувала нічого, що було до її пробудження тут, у лісі. Навіть свого імені. Вона назвалася Совою, коли побачила власне відображення в лісовому озері: з води на неї дивилися широко розкриті очі світло-бурштинового кольору, які дуже нагадували совині. Людських імен Сова не пам’ятала, хоча звідкись знала, що вони бувають… та в лісі подібна забудькуватість – нормальна. У лісових звірів нема людської пам’яті, а ще нема людського усвідомлення часу. Мабуть, саме тому час там іде, як йому заманеться. За один день може минути рік або навіть століття, а інколи одна хвилина тягнеться впродовж місяця. Лісових жителів таке не дивує. Тих небагатьох, хто ще здатен дивуватися, звичайно ж.Закінчивши шиття, Сова одягнула плащ, поспіхом натягла на голову глибокий каптур і видихнула з полегшенням: так вона почувалася безпечніше, аніж в одній довгій сорочці з грубого полотна. Більше нічого в Сови не було. Плащ та сорочка – все її майно, якщо не враховувати голку з риб’ячої кістки й грубу нитку так-сяк зсукану з хутра впольованих дрібних тварин. Голка і нитка потрібні, щоб лагодити плаща і нашивати на нього пір’я. Все інше – зайве. Сові потрібно швидко рухатися і бути спритною. Потрібно перестрибувати з одного дерева на інше, уникаючи землі, наскільки це можливо: там чатує смерть.Раптом Сова напружилася. Підібгала під себе ноги й притислася спиною до дерев’яного стовбура: вітерець підхопив і приніс з собою вогкий, болотяний дух. Звіддалік долинули гучні звуки, наче хтось важко хлюпає ногами по трясовинню. Звуки наближалися і Сова низько опустила голову, затулила обличчя, ховаючись під каптуром плаща, намагаючись навіть не дихати…Тут, на дереві, вона в безпеці, але болотяні духи напрочуд хитрі. Вони не можуть затягнути в трясовину того, чиї ноги не торкаються землі, але можуть наслати дурману. Їдкі випари боліт і вогники потерчат – болотяних дітей – ось, що становить загрозу. Вони можуть затуманити очі, змусити побачити щось, чого насправді немає. Щось настільки чудове, що змусить забути про обережність і спуститися з дерева, піти за покликом видіння, аж доки не загрузнеш у трясовині.Ніколи, за жодних обставин, не можна дивитись на болотяників або потерчат. Це – закон лісу. Вони гірші, ніж здичавілі, страшніші, ніж хижаки, бо хижак не зачепить, якщо ситий, а болотяник голодний завжди. Якщо не до їжі, то до «веселощів». Своїх, болотяних забав, після яких ще ніхто не повертався до лісу, якщо тільки не у вигляді нового болотяника.Сова знову почула гучне хлюпання. Зовсім поруч. Носа залоскотав солодкавий запах чогось, змішаного з болотяною цвіллю. Десь віддалік закричала сойка.Від різкого звуку Сова здригнулася і на мить розплющила очі. Крізь пальці вона побачила високу, кремезну, але згорблену постать. Повітря довкола болотяника було густе і темне, наче його огортала хмара густого зеленавого туману.Болотяник рухався повільно: його ноги глибоко вгрузли в болото. З кожним кроком це болото росло, рухалося разом з болотяником і довкола нього. Глевкі калюжі тягнулися за ним, наче слід. На щастя, болотяник вже був обернений до Сови спиною. Він її не помітив, але однаково… залишатися в цій частині лісу тепер не можна. Болото скоро почне отруювати повітря та пити соки з дерев довкола. Незабаром тут не буде нічого живого, хіба що величезні комарі та ропухи – улюблені тваринки болотяників і вічний жах потерчат. Колись Сова бачила, як ропуха проковтнула маленький зеленаво-золотистий вогник. Тоді Сові навіть стало шкода потерчати, щоправда, лише доки інші малі паскуди не спробували заманити її в болото, гукаючи на різні голоси.Сові взагалі пощастило: вона не пам’ятала, не мала й гадки про те, ким була до того, як опинилася в лісі. Ті, хто пам’ятав – не знаходили тут ані спокою, ані свого місця і – врешті – зникали. Часто – за сприяння отих самих потерчат, що прикидалися світляками й кликали нещасних лісових жителів голосами їх близьких з минулого. Обіцяли вивести з лісу. Сова добре знала, що виходу немає. Ти або пристосовуєшся жити тут, або гинеш. Стаєш здобиччю здичавілих, тонеш в болоті або дичавієш сам. Ніхто не пожаліє тебе тут, отже й тобі не слід нікого жаліти. Інакше цим скористаються ще й так, що ти добре пошкодуєш, якщо взагалі встигнеш зрозуміти, що сталося. Це закон лісу: дбай про себе і тільки про себе – тоді виживеш іще на день.Сова тихо спостерігала, як віддаляється болотяник аж доки його згорблена постать не зникла за деревами. Лише тоді вона дозволила собі знову звісити ноги з гілки й озирнутися довкола. Тепер під деревом, де вона сиділа, булькало смердюче трясовиння. Сова обережно проповзла трохи вперед по гілці, підібгала під себе ноги, присіла, витягнула руки та різким стрибком рвонула вперед.Схопилася за гілку сусіднього дерева, підтягнулася на руках, пройшлася широкою гілкою до стовбура, перелізла на іншу гілку і стрибнула знову.Болото внизу незадоволено булькнуло, відчуваючи, як віддаляється потенційна здобич. Сова буда впевнена, що воно живе – оте болото. І завжди голодне. Завжди спрагле життів, які шукають для нього болотяники. Якби хтось запитав, вона б і сама не змогла сказати, хто, на її думку, головний: болотяники чи болото? Хто кому підкоряється? Але Сову ніхто не запитував, адже вона жила самітницею, не мала зграї або друзів. Складно дружити з кимось, коли боїшся, що друг будь-якої миті може тебе з’їсти. У лісі всі знаходяться в постійному пошуку здобичі, яка ще дихає. І всі бояться самі стати здобиччю… Хоча здичавілі хижаки іноді формують зграї, для цього треба бути дуже сильним, уміти за себе постояти, а Сова сильною не була. Сова була непомітною – так і виживала.