Нагодовані та задоволені дракони швидко завинули дідуха у стрічки та різнобарвні нитки так, що солом’яний снопик на трьох ніжках заграв кольорами не гірше за новорічну ялинку.
— От гарно! — зрадів дідусь, — Здається, такий гарний дідух є хіба що в музеї Івана Гончара в Києві. За його зразком виготовляють усі малі дідухи, для кожної домівки.
— Дідусю… ти казав, що дідух — на щастя… — Зірка несміливо торкнулася мольфарового рукава.
— Так і є.
— Тоді… він виконує бажання?
— Знаєш, маленька… свої бажання ми зазвичай маємо виконувати самі. Працювати для їх здійснення, але в різдвяну ніч, мабуть, дідух може трохи допомогти. Скажи мені, чого б ти хотіла?
— Ой… я дуже хочу потоваришувати з людьми. Так, щоб крихітним драконам більше не треба було ховатися і ми б могли жити всі разом.
— Це складне бажання, Зіронько. Всі люди різні, тож не всі однаково добрі. Деякі з людей можуть бути небезпечними для крихітних драконів, але ми можемо з чогось почати. Ти могла б потоваришувати з кимось із людських дітей. Вони виростуть і розкажуть про крихітних драконів своїм дітям, а ті — своїм. Так, поступово, багато людей і драконів стануть друзями. З часом.
— Але як мені почати? Як знайти людських дітей? До того ж де діти, там і дорослі, а я така маленька… мені трохи лячно прилітати до людських домівок, де мешкають незнайомці. — задумалася Зірка.
— Чому б тобі не завітати в дитячі сни? Ось, візьми колосок з дідуха. Звий його в коло і лягай спати всередині. Тоді, з допомогою різдвяної зіроньки, ти обов’язково наснишся діткам, які цього чекають.
Зірка зробила, як порадив мольфар. Колосок був занадто великим для крихітної дракосі, але дідусь Микола допоміг їй звити коло з золотавого стебла, а потім — усі разом — дракони віднесли це коло до своєї печери.
Зірка влаштувалася в центрі завинутої у кільце соломки:
— Будь ласка, різдвяна зірочко, зроби так, щоб людські діти дізналися про мене та про інших драконів. Зроби так, щоб ми могли наснитися їм і стати друзями! — попросила крихітна дракося і згорнулася клубочком.
Біля неї прилаштувалися й інші дракони: Крилась, Незабудка, Ніч і Туманко з Анчаром, Співочий та Чорничка, Гострозір і Суничка… Багатьом крихітним драконам знайшлося місце. Притулившись одне до одного яскравими спинками, малюки заснули.
— Гадаєте, у них щось вийде? — запитала Іскра.
— Не знаю, але думаю, якщо сильно вірити й старатися — щось мусить вийти. — озвалася Блискавка.
— Ох, аби ж це було можливо… — зітхнула Іскра, — Якби діти справді могли потоваришувати…
— А я думав, ти проти спілкування з людьми. — Здивувався Багряний.
— Я боюся, що люди захочуть спіймати нас і посадити в клітки, як домашніх тваринок, але було б чудово, якби це виявилося не так. Якби їм… — Іскра поглянула на сплячих дракончиків, — Не довелося боятися. Жити без страху — це великий дар. Цінний майже так само, як свобода.
Багряний нічого не відповів, тільки усміхнувся, і в тій усмішці — зовсім непомітна — ховалася надія.

Вранці дракончики наввипередки почали хвалитися своїми снами.
— Я бачив людей!
— Я теж!
— Так, це були дві дівчинки!
— Дві дівчинки, яким дуже кортіло з нами познайомитися!
— А ще — їхня мама. Вона їм про нас чи-та-ла.
— Ой! А я пам’ятаю, що дівчаток звати Оля і Таня. Їм подобаються історії про нас. Ми гралися всі разом і вони переповідали про наші пригоди! — згадала Зірка.
— Іскорко, а хіба так буває? Нам усім наснилося одне й те ж! — гукнула Незабудка.
— Буває, бо то був не сон. Дивіться, — Крилась вказав крилом на звитий у кільце колосок.
— А що там? — поцікавився Співочий, який не міг побачити сам.
— Колосок! Сухий колосок став зеленим! — вигукнув Анчар.
— Так не буває, але я сама бачу. На власні очі… — Ніч потерла оченята лапками, наче це могло змінити картинку перед нею.
— Чекайте… якщо мама Олі й Тані читала про вас, то… про вас що, є книжка? — поцікавився Грім.
— Ні, про нас пишуть у тому… в чарівній людській Мережі, — заперечила Незабудка. — Про всіх пишуть! І про дорослих теж!
— А я… я чув шурхіт сторінок вві сні. Може, про нас таки буде книжка? — задумано прошепотів Співочий.
— Цікаво, чи снилися ми Тані та Олі так само, як вони — нам? — Зірка легенько погладила лапкою зелений колосок.
— Не знаю. Може снилися, а може й ні… але, якщо вони слухають наші історії, знають наші імена і люблять нас… це ж вже перший крок! — Чорничка заусміхалася.
— То це твоя мрія? Ти її загадувала в зорепаду? — запитала в Зірки Суничка.
— Так… я дуже хочу стати друзями з людськими дітьми.
— А нумо хотіти разом! Разом бажання стають сильнішими! — запропонував Туманко.
— Таню, Олю, а ви нас чуєте? Може, десь з вами є ще діти, які хочуть стати нашими друзями? Знаєте, ми — зовсім маленькі та непомітні, але ми є. І ми знаємо, що ви також є. Ми живемо в Українських Карпатах, любимо слухати звуки трембіт і колись — як підростемо — обов’язково полетимо в мандрівку Україною. Може, одного дня ви нас побачите? — Зірка задерла голівку і гукнула так голосно, як могла: — Ми ту-у-ут!
Інші крихітні дракони замахали хвостиками й лапками, сподіваючись, що дівчатка, які їм наснилися, побачать це вже у власному сні.
— Гаразд, діти, час усім вмиватися і снідати… — нагодилася Іскра.
— Іскорко, а про тебе теж буди казки. Оля з Танею тебе знають! — сказала Незабудка.
— І в книжці про тебе буде, — додав Співочий.
Іскра нічого на це не сказала, однак у рожевих променях світанку, крихітним драконам здалося, що найстарша дракося трішки зашарілася.