Того ранку Співочий сидів на своєму улюбленому пласкому камені біля маленького водоспаду трохи осторонь від печери, де жили крихітні дракони. Він ловив кінчиком носа тепло перших сонячних променів і слухав співи пташок, коли відчув щось дивне. Сліпий дракончик принюхався. Запах вогню і попелу, драконячої шкіри й трохи прим’ятої трави, а ще – запах неба… легенькі кроки. Один… ні двоє. До нього хтось наближався. Хтось дуже схожий на нього самого, але… чужий. Точніше – чужі. Співочий підвівся на лапки й стріпнув крильцями, готовий будь-якої миті здійнятися в повітря. Він добре відчував запах незнайомих драконів, чув, як наближалися їх кроки, але… однаково не міг бачити виразу їх очей і не міг знати їх намірів. Багряний завжди попереджав Співочого не довіряти незнайомцям, адже ніколи не знаєш, що в них на думці. До того ж крихітні дракони взагалі й гадки не мали, що на світі є інші дракони, не пов’язані з їх колонією. – Хто ви? Я чую вас, назвіться, – Співочий напружено прислухався до звуків, що огортали його світ, сповитий сивою мрякою. – Ой, – голос пролунав за метр від Співочого. Кроки зупинилися. Сліпий дракончик почув тихе шарудіння дрібних камінчиків під крихітними кігтиками незнайомки, схоже, вона переступила з лапки на лапку, хоча не намагалася підійти ближче, – Пробач, я не хотіла тебе… потурбувати.Було схоже, що вона збиралася сказати, що не хотіла злякати його, але в останню мить передумала, обравши інше слово. Співочий схилив голову трохи на бік, принюхуючись. Він чув голос незнайомої дракосі, але поруч був хтось іще. Стояв трішки віддалік.– Хто ви? – повторив крихітний дракончик, – І звідки?– Я Блискітка, а он там… гм, трохи позаду мене – Вуж. Мій брат. Ми двійнята, – Співочий почув, як до нього знову почали наближатися кроки дракосі. Запах вогню і драконячої шкіри став насиченішим. – Вуж? Незвичне ім’я. Чекайте, а що таке «двійнята»? – Співочий ніколи не чув, щоб когось із драконів називали як тваринку або плазуна, та й поняття «двійнята» було чимось незнайомим.– Ми вилупилися з одного яйця. І… ми доволі схожі між собою, – Блискітка була вже зовсім близенько. Співочий навіть трохи позадкував, почувши її голос, майже біля самісінької своєї голови.– Я люблю вужів. Вони смачні, – долинув до Співочого ще один голос. Насправді схожий на голос Блискітки, може, тільки трішечки глухіший, наче його власник говорив, відвернувши голову в інший бік, або просто не мав захованих у маленькій пащі дзвінких, дівочих ноток.Співочий подумав було, що це дивно – називатися на честь їжі, але… він знав Суничку та Чорничку і слушно вирішив, що зватися Вужем, мабуть, не гірше, ніж ягодою. – Ми почули, що на Великій Сивулі з’явилися ящірки, схожі на нас, тому прийшли подивитися і познайомитися, – повідомила Блискітка.– Я не ящірка, я дракон! – обурився Співочий.Сліпий дракончик не міг цього бачити, але його співрозмовники перезирнулися.– Хто-хто? – перепитала Блискітка.– Дракон: літаю, дихаю вогнем, а ще ми язиком ось так не робимо, – Співочий трохи висолопив язика і кілька разів порухав ним у повітрі так, як це зазвичай роблять ящірки, коли принюхуються до чогось аж дуже цікавого, – Ми не пробуємо повітря на смак, як змії та ящірки. Ми – інший вид. – Наша мама – ящірка. Ми схожі. Я ніколи не дихала вогнем. І… не літала… ящірки не літають.– Що таке «дракон»? – голос Вужа (а отже, й він сам) прозвучав праворуч від Співочого. Схоже, він також наблизився впритул, а ще… хтось раптом поторсав Співочого за крило.– Е! Припиніть, – Співочий відсмикнув крило з-під чужої лапки, – Слухайте, я вас не бачу, але добре розрізняю запах. І точно впевнений: ящірка не може бути вашою мамою. Ви – дракони. Ви повинні літати й дихати вогнем, бо це роблять усі дракони. Над головою Співочого ляснули в повітрі шкіряні крила. – Співочий? У тебе… нові друзі? – Голос Багряного додав сліпому дракончику впевненості.– Вони пахнуть драконами, але вважають себе ящірками. Вони й мене назвали ящіркою. Скажи їм, що ми – дракони, Багряний. Це ж якась нісенітниця, – Співочий почувався геть спантеличено, адже він знав, що каже правду і не міг второпати, чому Блискітка і Вуж не розуміють таких… таких простих речей. – Ти літаєш? – голос Вужа звучав приголомшено, – ці… ці нарости на спині… ти реально можеш літати!Багряний дивився на двох незнайомих дракончиків, завмерлих від подиву. Вони були золотаво-землистого відтінку дракончик і дракося, невловимо схожі між собою, щоправда, братик – трохи темніший ніж сестричка. Крила в обох були складені на спинках, а лапи – розставлені по боках. Трохи дивно. Зазвичай дракони ходять на чотирьох випрямлених кінцівках, але ці двоє стояли так, наче звикли повзати, трохи прихиляючись до землі. Справді, як… ящірки.Багряний посміхнувся незнайомим дракончикам.– Так, я літаю. І Співочий літає. Ви також зможете, якщо захочете… гм. Думаю, вам доведеться трохи потренуватися, але… у вас точно все вийде. Співочий, ти не хочеш запросити нових друзів поснідати разом з нами?– Але… Багряний, чому вони кажуть, що вони – ящірки? Ну справді. Це ж не так…– Схоже, їх всиновила ящірка. – Що?– Це означає, що ящірка піклувалася про них відтоді, як вони були маленькими. Вона стала для них мамою, а вони стали її дітьми. І перейняли її звички та вміння. Хоча це правда: вони дракони. Ваша родина? – Багряний поглянув на чужих дракончиків.– Наша мама відпустила нас, коли ми почули, що на Сивулі з’явився хтось, схожий на нас. У неї немає таких наростів на спині. Ні в кого з наших знайомих їх не було. Ми думали, що зможемо знайти когось схожого на себе, тому прийшли подивитися. До речі, я – Блискітка, а це Вуж, мій братик. – Гаразд, малеча. Хотімо, ми пригостимо вас горішками і ягодами, а потім… якщо захочете, Співочий покаже вам, як літають дракони, – Багряний підморгнув новим знайомим. Коли маленька компанія повернулася до печери, об’єднана колонія крихітних драконів обступила їх щільним колом: всім кортіло познайомитися з драконами, які не знають, що вони – дракони. Незабудка тихенько притулилася до боку Іскри.– Цікаво, чи є на землі ще такі дракони, які не знають, хто вони?– Можливо… Поява цих двох – гарний знак. Щиро кажучи, я думала, що ми – всі, хто залишився, але ці двоє… дають мені надію, Незабудко.– Надію?– Так, надію на те, що ми не залишилися єдиними у світі. Хай благословить великий вогонь ту ящірку, яка не покинула напризволяще цих малюків. – Вони залишаться з нами?– Не думаю. В них вже є родина, але я певна, що вони прилітатимуть. Ми будемо часто зустрічати їх. Колись, можливо, вони приєднаються до нашої зграї… а поки цей час не настав, допоможеш Співочому навчити їх, як розправляти крила? – запропонувала Іскра.Незабудка подивилася, як кумедно і непевно новенькі дракони ворушать крильцями під керівництвом Співочого.– Ти знаєш, мені здається, Співочому подобається роль учителя. Я краще трошки зачекаю. Нехай пояснить їм ще раз, – посміхнулася блакитна дракося і захрупала кедровим горішком, підсмаженим на драконячому вогнищі, яке вперше в житті розпалив Вуж. Дракон, який не знав, що він – дракон.