– Молодець, малий. Молодець… – Стареча рука з тонкими, вузлуватими пальцями, лагідно погладила хуху по вкритій травою спині, – ця людина – саме та, що нам потрібна. Голос Лісового Володаря рипів, наче сухе дерево. Шкіра у нього була груба, темна і вкрита зморшками, що складались у візерунки на подобу дубової кори. Лісовик був згорбленим і негарним, з гострим носом та кошлатими вусами і бородою, в якій заплуталося торішнє листя, але гладив хуху лагідно. Маленький дух сидів у Лісовика на плечі й тулився до вузлуватої старечої руки, непевно позираючи між дерев – у той бік, де залишив дівчину в плащі, вкритому совиним пір’ям.– Не знаю, Володарю… не знаю… вона видалася мені злою. Та й навіщо Вам людина, адже Ви – наймогутніший у лісі? Що вона може такого, чого не можете Ви?Лісовик важко зітхнув – наче вітер зашелестів у кронах дерев. Темно-зелені, втомлені очі сумно глянули на хуху з-під густих брів.– Вона ще не стала невіддільною частиною лісу... Болото швидко розповсюджується і поглинає моє царство. Маліє ліс і я – разом з ним, хоча моя влада ще сильна, я відчуваю, як сохне усе довкола. Тут, у лісі – моя влада, але я не можу ввійти у болотяне царство, а вона – людина – може. Іди з нею. Проведи її.– Але… чи не можна знайти когось іншого, володарю? – хуха жалібно глянув на Лісовика, благально складаючи лапки, – Вона хотіла мене з’їсти… я боюся цієї людини. Здається, вона скоро здичавіє.– Вона дуже голодна, малий. У неї з рук вирвали життя так само, як Болотяний Цар вириває у мене ліс. Вона не пам’ятає нічого, лише страх. Від страху і голоду дичавіють, твоя правда, але ти можеш допомогти цій людині. Вона врятує наш ліс, а ми врятуємо її. Ти досить маленький, щоб не здаватися загрозливим, ти можеш стати для неї другом, розумієш? Разом з тобою вона не здичавіє. Йди. Прошу тебе, хухо. Ти – останній, на кого я можу покластися. Хуха поволі зліз на землю, чіпляючись за бороду Лісовика, сумно поглянув на свого Володаря і, наче прощаючись, притулився до палиці, яку Лісовик тримав у лівій руці. Гострий носик лісового духа відчував, як густішає болотяний запах довкола, немов збираючись над лісом густими хмарами. Те, чого Сова не могла відчувати своїм – людським – носом, дух відчував дуже добре: болотяна твань вже майже оточила ліс кругом і рухалася до центру з невідворотністю самої Марени. Скільки б не пручався Лісовий Володар – він не встигне відвести ліс у бік, болото росте швидше за дерева, а отже Лісовик програє цю війну, якщо не станеться диво. 
Повернувшись на гілку дерева, де сиділа перед тим, як впіймати хуху, Сова обійняла руками коліна і вмостила на них підборіддя. Притулившись до стовбура спиною, вона готувалася задрімати: спати вдень безпечніше, бо вночі полюють хижаки. Вдень їх менше… принаймні, так їй здавалося. Та й болото росте повільніше. Сова зітхнула. От же хуха! Чкурнув, щойно вона ступила на землю. Сова знала, що так і буде. Не те щоб відсутність плаксивого духа її засмучувала, та він щось белькотів про степ… Дівчина достеменно не знала, що це, але слово здавалося їй приємним. Крутилося, лоскотало кінчик язика і наче просилося, щоб його вимовили вголос, але Сова мовчала, бо зайві звуки – це зайва небезпека. Цікаво, чи справді є щось, крім лісу? Може, малий дух її просто надурив? Розповідав усіляке, щоб відвернути увагу та втік за першої ж нагоди. Хоча Сова не могла його звинувачувати: вона б теж утекла від того, хто погрожував її з’їсти. Щоправда, у лісі всі так чинять. Хто менший і слабший – стає здобиччю сильнішого. Пан Голод – цар над усім живим. Заплющивши очі, Сова спробувала уявити степ. Щось, що не було ані лісом, ані болотом… вона знала тільки ліс… ліс і трясовину, але… інколи, задерши голову, можна було помітити між кронами дерев клаптики неба. Блакитного, з хмарками білими, як молоко. Щось, що не ліс і не болото… може, степ – це багато неба? Сова замружилася, намагаючись уявити багато-багато блакиті… місце, не нема дерев і нема болота. Місце, де можна ходити по землі без страху, де не треба постійно стрибати і висіти на руках, здираючи долоні об шорсткі гілки… і там немає хижаків. Зовсім-зовсім немає, є лише маленькі гризуни. Такі, на яких можна полювати. Так, там обов’язково є їжа… Сова відчула, як рот наповнюється слиною. Від згадки про гризунів, яких можна вполювати і з’їсти, шлунок схвально забуркотів. Сова, звісно, отримала трохи горіхів, але цього було недостатньо, щоб втамувати голод, хоча – мабуть – достатньо, щоб прожити ще один день…  
 Схоже, вона задрімала, у всякому разі, розплющивши очі, Сова зрозуміла, що ліс вкрили перші сутінки. Між деревами раз по раз вигулькували дрібні вогники світляків, десь у траві було чутно цвіркуна. Сова збиралася піти перевірити, чи не потрапила якась здобич до розставленої вчора звечора пастки, треба було тільки переконатися, що нема загрози самій стати здобиччю. Дівчина звісила ноги з товстої гілки і озирнулася, перевіряючи, чи не світяться поблизу очі якого-небудь здичавілого, але хижаків довкола не було, зате під деревом, піднявшись на задніх лапках, стояв хуха. Задерши гостроносу голівку, маленький дух позирав на Сову, наче тільки й чекав, коли вона прокинеться і помітить його.Зустрівшись з дівчиною поглядом, хуха замахав передніми лапками, закликаючи спуститися до нього, на землю. Зітхнувши, Сова гайнула вниз, вправно приземляючись навпочіпки.– Що? – Вона підняла хуху на долоні та піднесла ближче до обличчя, щоб краще бачити в напівтемряві.– Лісовий Володар передає тобі вітання. Як я й казав, якщо ти допоможеш розв'язати проблему з болотами, Він покаже тобі дорогу з лісу. Відпустить тебе, – озвався хуха. – А ще я знайшов неподалік кущі ожини. Ти ж любиш ягоди?Сова кивнула. – Люблю… чекай, а чому твій… володар сам не розбереться з болотами?– Це не так легко. Болотяники, яких ти бачила в лісі – просто слуги Болотяного Царя. Він сам ніколи не висовується з болота, бо прив’язаний до своїх володінь так само, як Лісовик прив’язаний до лісу. Тому вони двоє ніяк не можуть зустрітися. Лісовик не може увійти в болото, до того ж він зайнятий: потрібно постійно вирощувати новий ліс на заміну того, що вже поглинула трясовина. Сова насупилася. – Ти пропонуєш мені залізти в болото? Я що, схожа на божевільну? Я ж втоплюся або сама стану болотяником. Це просто безглуздо.– Ні-ні, я не кажу тобі пірнати в болото. Ми підемо іншим шляхом. Брат Лісового володаря знає особливу стежку, він проведе нас нею. Ти не потрапиш у болото як полонянка, а увійдеш потайки. Якщо ми зуміємо дістатися до лігва Болотяного царя, зберігаючи власну волю, то… можливо, нам вдасться знайти спосіб припинити поширення трясовини. Звісно, Болотяний Цар відчує непроханих гостей і спробує зупинити нас, заморочити тобі голову та перетворити на одну зі своїх підданих, але я весь час буду з тобою… – мабуть, хуха сказав би щось іще, але вогники світляків заметушилися і розлетілись навсібіч, ховаючись у лісовій гущавині. З-за дерев долинув гнилуватий запах вогкості та гучне хлюпання. Сова зірвалася на ноги і, всадовивши хуху на плече, подерлася на дерево.Запах болота посилився. Від їдучих випарів Сові стало млосно. З тихим, нерозбірливим стогоном, на лісову стежку вийшло одразу троє болотяників. Усі вони були кремезними, згорбленими, вкритими чи то густим хутром, чи то багатьма шарами бруду, який стікав з їхніх голів та спин, важкими краплями падаючи на землю.Болотяники сліпо сунули лісом, простягнувши руки вперед, наче намагаючись схопити щось у повітрі перед собою. Обличчя у них були сіро-зелені, віддалено схожі на людські, але спотворені виразами страждання. Широко роззявлені беззубі роти нагадували чорні нори, очі були заліплені брудом, короткі й товсті пальці ворушилися, немов обмацуючи простір наосліп. Сова затулила рота і носа обома долонями. Від запаху болотяних створінь дівчину почало нудити. Вона ще не бачила стількох болотяників одночасно: зазвичай ці істоти бродили по одному, зрідка – у супроводі потерчат – мерехтливих вогників, схожих на світляків, або на малих, замурзаних дітей (якщо зайти глибоко на територію болота). Хуха тихенько притулився до її шиї. Болотяники зупинилися, їхні голови сліпо поверталися з одного боку на інший. Сова затамувала подих. – Є-є-є…– Чи нема-а-є-є… – Низькі стогони голосів долинали до дівчини немов з-під землі. – Знайде-емо-о…– Заберемо-о-о… – стогнучи, один з болотяників намацав стовбур дерева, на якому сиділи Сова з хухою. Деревина жалібно затріскотіла від дотику істоти.Зелені листочки в’янули і опадали на очах, тонучи, грузнучи у в’язкій каламуті, що розлилася під ногами болотяника, там, де кілька хвилин тому була земля. Болотяник підвів голову, втягуючи повітря роззявленим безгубим ротом.– Не дістати-и… – Простягнувши руку, він низько завив, при чому двоє інших одразу ж підтягнулися до дерева, оточили його з трьох боків.– Поламати-и… – Заревіло тріо голосів. Вчепившись руками в дерево, болотяники почали хитати його так, як люди хитають грушку, жадаючи скинути на землю трохи плодів, а що дерево від їхньої присутності всихалося і вмирало, не було сумніву: воно ось-ось зламається.– Треба забиратися звідси! Стрибай! – запанікував хуха.– Не можу, гілки занадто трусяться, ми впадемо! – Сова вчепилася в стовбур з усіх сил, відчуваючи, як здригається дерево від поштовхів болотяних чудовиськ.– Якщо залишимося тут, ми все одно впадемо, стрибай! Дерево небезпечно похилилося на бік. Панікуючи, Сова таки відштовхнулася від стовбура і рвонула ненадійною, сухою гілкою вперед, стрибнула і відчула, як завмерло її серце: вона не летіла. Падала. Затуливши обличчя руками, дівчина гепнулася в кущі бузини. Хуха заметушився довкола:– Ой-ой, не лютуй! Заховай! Порятуй! Ми ж від Лісового Володаря! Болотяники ж і твою бузину понищать! – заламуючи лапки, заскиглив дрібний дух.Сова хотіла звестися на ноги, але гострий біль не дав цього зробити: ліва щиколотка набрякла і була такого сизо-фіолетового відтінку, що дівчина усвідомила: їй кінець. Не бажаючи здаватися, вона спробувала звестися хоча б рачки, щоб утікати принаймні плазом, але гілочки бузини схилилися, сплелися довкола, зачіпаючись за одіж і волосся. Сова опинилася наче в клітці. Болотяники, ревучи і стогнучи, наблизилися до кущів, але тонкі гілочки зашмагали їм руки і обличчя. – А ну, геть! Що в бузині – все мені! Забирайтеся! Бузина болота не боїться!Болотяники ще кілька хвилин пововтузилися біля кущів, але зрештою відступилися. – Все одно знайдемо-о…– Все одно заберемо-о… – Не припиняючи стогнати, згорблені й брудні постаті посунули далі. Довкола зарослів бузини розлилося болото… Сова роззирнулася, шукаючи поглядом шлях для відступу, та замість цього побачила перед просто перед собою низенького чоловічка. Зростом він був Сові по коліно. Маленькі чорні оченята – зовсім як ягоди бузини, шкіра темна, землисто-сіра, зелені вуса і борода – до самої землі, а от маківка – лиса. Одягнений чоловічок був у шаровари і сорочку з чорного шовку, на ногах мав червоні чобітки, а за поясом – заткнуту сопілку. – Ну? Чим платити будете? – Поцікавився дідок.– Ти хто? – Сова аж сіла: вона ще не бачила таких… крихітних людей. Та й узагалі – людей, окрім неї самої. В лісі жили тільки звірі. – Бузиновий цар. Ви кликали? – Кликали. Порятунку просили? – Просили. Платіть. – зажадав дідок.– Кликала не я, а він, – Сова тицьнула пальцем у бік хухи. – Ич, яка розумна! – Обурився дідок, вийняв з-за поясу сопілку і як гепне Сову по маківці! В дівчини аж кола замиготіли перед очима. – Ах ти ж… – Сова замахнулася дати здачі, але дідок зник, наче його й не було. Хуха важко зітхнув.– Дарма ти з ним сперечалася. Тепер він на тебе нагніваний… а бузина і в болотяному царстві росте… – Я все одно не мала, що йому дати. До того ж це ти його кликав, – Сова потерла маківку і тихо застогнала. – Боляче… От же… дідько!– А ну, цить! Тобі одного разу мало було?! – розсердився хуха. – Мовчи і не клич лихо, поки воно тихо. Ми й так дивом врятувалися.– Врятувалися? Еге ж… ти довкола що, не дивишся? Скрізь болото. Як ми з кущів маємо вилазити? Що нам тут їсти? Бузину?! Так вона – щоб ти знав – отруйна! Ми або втопимося, або помремо з голоду, і особисто я не знаю, що гірше! – розсердилася Сова. – Все через тебе, якби ти не відвертав мою увагу, я б…– Заспокойся! Вони усе одно прийшли б по тебе, розумієш? Ти – людина. Не звір, не дух, а людина. Отже – бажана здобич. У тебе є душа… – хуха важко зітхнув, – я розумію, що тобі страшно. Мені теж, але… не вийде втікати і ховатися вічно, або ти переможеш болото, або воно – тебе. Весь ліс страждає і ти разом з ним. Якщо хочеш врятуватися, тобі доведеться погодитися на пропозицію Лісового Володаря. Сова визирнула з кущів і похитала головою: жодної стежки. Жодної надії вийти з болотяної пастки. – Добре, що саме ти пропонуєш? – кривлячись від болю в щиколотці, поцікавилася дівчина.– Бачиш камінь?– Оцей, з мохом?– Його. Поклади на нього руку і охай.– Що робити?– Ну, охай. Бідкайся, кажи, як тобі зле і нога болить, і виходу з болота нема. Клич Оха. – Сподіваюся, він битися не буде? – Сова скривилася.– Ти хочеш вибратися з кущів, чи ні?– «Чудово», – буркнула дівчина і, поклавши руку на камінь, що майже на половину вгрузав у болото, почала голосно скаржитися, – Ох, як же нога болить, я застрягла в бузинових кущах, довкола болото… Ох, як же мені бути? Ох, якби ж звідси був якийсь вихід…