Варто було тричі охнути, як з-за каменю вигулькнув невисокий, огрядний чоловічок з кучерявим зеленим волоссям і бородою. В руках він тримав невеликого, вкритого мохом ціпка, на ногах мав зелені штанці та чобітки, також був одягнений у білу, з зеленою вишивкою сорочку. – Отакої! Ти людина, чи птаха? Жива чи мертва? – чорні очиці чоловічка зблиснули зацікавленими вогниками, – І хуха з тобою… а я думав, його племені в лісі не залишилося. – Майже не залишилося, останній я, – зітхнув Хуха, – Ви на дівчину не гнівайтеся, це я її намовив Вас потурбувати. Ми від Лісового Володаря у справі. Тільки вона йти не може. Ногу, бачте, забила, коли з дерева падала.Чоловічок витягнув коротеньку шию, поглянув на литку Сови і злегка торкнувся набряклого місця своїм ціпком. Боліти одразу перестало. Дівчина й собі на ногу подивилася: а вона як новенька, набряку нема й сліду.– Дякую… – сказала щиро: з хворими ногами у лісі довго не живуть, – я Сова.– Справді? – чоловічок вигнув ліву брову і гмикнув. Вираз його обличчя став якимось глузливим, – а я Ох. Моховик. Ну добре, ходімо, поговоримо про вашу справу.Ох вдарив ціпком по каменю і той зсунувся з місця, відкриваючи вхід у величеньку нору. Поманивши Сову за собою, чоловічок стрибнув униз. – Ходімо. Іншої дороги все одно немає, – попросився хуха. Сова глянула на болото, на кущі з отруйними ягодами і здалася, опустила в нору одну ногу, потім іншу, повисла на руках, чіпляючись за землю, і врешті відпустила пальці, зісковзуючи кудись униз, наче зі слизької гірки.На диво, під землею було світло: у широкому підземному тунелі росли дрібні грибочки на кривих ніжках. Голівки грибів світилися тьмяним зеленавим світлом, а що їх будо багато, Сова добре бачила ґрунтовий коридор, який тягнувся вперед… Стіни і стеля тунелю поросли мохом, повітря було теплим, але не задушливим. Ох стояв за кілька метрів попереду, чекаючи, коли дівчина підведеться на ноги.– Отже, ви надумали піти проти Болотяного Царя? Мені взагалі-то байдуже: я і при болотах добре почуваюся, але що ми з Лісовиком не чужі… допоможу. Проведу вас підземними стежками, та в болотяному царстві будете самі за себе. Я не маю впливу на болотяних істот і відкрито сваритися не хочу, самі розумієте. – Взагалі-то… я ще не зовсім розумію, що робити, – Сова заперечно похитала головою, нервовим рухом пригладжуючи пір’я на своєму плащі. – бачте, не те щоб я хотіла втручатися в чужі справи, мені… мені просто хотілося б уникнути цього всього, а ви можете просто показати мені дорогу в степ?– Гм, а що ти даси мені за це? – поцікавився Ох, вперши руки в боки. – Лісовик мені брат і товариш, а ти – вибачай – ніхто. Чому б я мав допомагати тобі? – Бо Вам це нічого не коштує? – Нічого не коштує? Помиляєшся, дівчинко. Це коштуватиме наслідків. Швидше за все, ліс загине, а з ним і мій товариш. Та й ти… остаточно поростеш пір’ям.– Пір’ям поросту? Ви про що? – Ти ж бачила здичавілих? Навіть якщо тебе вивести з лісу, ти дуже швидко станеш такою ж, як вони. Та й болото… не зупиниться. Поглинувши ліс, воно рушить далі, аж до синіх гір, які торкаються неба. Гори в болоті не потонуть, ось тільки ти не дістанешся до них раніше за болото. Так що мені немає сенсу марнувати час. Якщо не хочеш допомагати іншим, я не допомагатиму тобі, зрозуміла? Можеш хоч вже повертатися під бузиновий кущ. Сова тяжко зітхнула. – Виходить, у мене немає вибору?– Чому ж? Ти можеш погодитися і йти за мною, або відмовитися і повертатися, звідки я тебе забрав.– Це несправедливо! – Сова вигукнула і одразу затнулася, розуміючи, що бовкнула дурницю: коли це в лісі було щось справедливе? Крутися, як можеш, або помри. Деколи – помри, як би не крутився. Кожен сам за себе, а попереду однаково загибель, яку можна лише відтермінувати на день, чи два… це вже, кому як пощастить. – То ти йдеш, чи повертаєшся? – Ох глузливо посміхнувся.– Йду, – похнюпилася дівчина, скоса позирнувши на хуху, що тихенько завмер у неї на плечі. Маленький дух уважно придивлявся до чогось угорі. Сова простежила за його поглядом і нерішуче завмерла: під склепінням тунелю висіла ціла хмара шкіряних коконів. Це – загорнувшись у власні крила – дрімали нічниці. Ззовні вони були схожими на звичайних кажанів: не надто великі, трималися зграями, мали плескаті носи-рильця та шкіряні крила… однак були у нічниць і свої відмінності – зокрема їх тіла були вкриті пір’ям, але не м’яким як у птахів, а жорстким і колючим. Якщо підібрати пір’їнку нічниці – об її край можна порізатися, а ще у нічниць дуже негарні лапи: схожі на курячі, але з чорною, зморщеною шкірою та з гострими кігтями. Літали ці істоти зазвичай уночі та завжди – зграями, а харчувалися відчаєм, смутком, злістю… загалом, усіма відчуттями, які роблять людину нещасливою. Той, кого оточили нічниці, не може ані спокійно спати, ані спокійно жити. На думку йому завжди спадає лише усе найгірше. Щойно котрась із нічниць помітить засмучену душу, як неодмінно причепиться так, що не втечеш, ще й усю зграю покличе – обідати. Ну, а після їхнього обіду… людині може стати настільки погано, що хоч зі скелі, хоч в болото, бо здається – нічого доброго у житті не залишилося та вже ніколи не буде. Сова нічниць боялася. Добре, що в лісі вони бували рідко: звірі та здичавілі не схильні думати, а отже – й журитися. Про болотяників і говорити нічого, тому нічницям залишалося полювати деінде. Взагалі від невеличкої зграйки нічниць Сова б відбилася, або втекла, але тут – під стелею – їх було не менше ста. Справжній рій… – Та ходіть. Тут моє царство, а це моя сторожа, вони вас не займатимуть, – Ох тихо пирхнув, помітивши, куди дивляться дівчина і хуха.– А я думав, що всі нічниці служать Марені… – непевно промимрив хуха. – Одного разу вони мене ледве не з’їли… коли я втікав від болота…– Ні, цих крихіток занадто багато. Марену вони, звісно, слухаються, але їй стількох не треба. Вона їх усіх підгодовує, але не всі їй служать. Є багато вільних нічниць. Їм краще живеться у володіннях різних духів, тому вони часто просяться на службу. Вам слід бути готовими: у Болотяного Царя також вони є. Я чув, що він годує своїх нічниць потерчатами. Сова вся зіщулилася, проходячи повз нічниць. Шкіряні кокони під стелею тунелю злегка погойдувалися і ворушилися, дівчина добре чула їхнє сопіння та важкі зітхання, а ще – рипіння, наче нічниці скреготали зубами вві сні. Цей звук видався дівчині несподівано знайомим. Рипіння і погойдування. З боку на бік, наче в колисці. Тільки… в колисках не буває настільки холодно. Дівчина щільніше загорнулася в плащ, відчуваючи, як від близькості нічниць закоцюбли пальці на руках і ногах. Живіт тихо забуркотів: вона знову була голодною. Взагалі-то в лісі Сова майже ніколи не могла поїсти досхочу, але зазвичай їй вдавалося так-сяк ігнорувати власний апетит, проте іноді голодні спазми викручували живіт так, що не можливо було думати ні про що інше, окрім їжі. І от – знову. Сова скоса глянула на хуху, шкодуючи, що він таки зліплений з землі, а не з м’яса. Дівчина швидко облизнула губи. Хуха, наче відчувши напрям її думок, ще більше зіщулився, так само боязко позираючи вгору, на нічниць. Щастя, що крихітні потворки не прокинулися…Що далі Ох вів Сову та хуху вперед, то зеленішим виглядало все навколо. Підземний тунель вкривався мохом усе більше та більше, підлога, стіни, стеля – усе навколо дихало цвіллю. Та й сам тунель почав поволі розширюватися. Сова й не втямила, коли вони опинилися у просторі, широкому, наче й зовсім нічим не обмеженому. Здавалося, тут було усе своє: зелене небо, зелений мох під ногами, далекий болотяно-зелений обрій, сяйво дрібненьких зеленаво-жовтих світляків, що роїлися довкола, освітлюючи царство моховика. Замість дерев, як у лісі, тут раз по раз траплялися вкриті мохом пеньки та повалені колоди, а ще Ох провів Сову з хухою повз декілька низеньких будиночків. Усі вони були споруджені з порослого мохом каміння і мали стріхи, вкриті мохом замість соломи. Геть усе довкола було зеленим, або мало зеленкуватий відтінок, і навіть хуха здався Сові якимось зеленкуватим. Хоча це може й не дивно, адже маленький дух мав спину, вкриту травою…Нарешті Ох зупинився поблизу одного з кам’яних будиночків і коротко вдарив ціпком у дерев’яні двері, вкриті мохом. Ті одразу прочинилися.– Тут ви можете зупинитися на сьогодні. Відпочиньте і поїжте, а завтра вирушите стежкою, яку я для вас вирощу. Запам’ятайте: зі стежки не відходити, ні з ким не розмовляти. Йдіть, доки не побачите озеро і кладку через нього. Біля озера ростиме верба. Відламайте собі одну гілочку і трохи кори. Вам знадобиться. Потім переходьте озеро через кладку. Як дійдете до кінця – у воду не ступайте, а перестрибуйте, там невелика відстань. Щойно стрибнете – опинитеся у болотяному царстві. Там вже я вам не порадник, але знайте: всюди, де є мох, вас почує Ох. Чим зможу – допоможу, лише покличте, – сказавши усе це, Ох вдарив своїм ціпком об землю і зник. Сова нерішуче зазирнула до будиночка. Усе тут було незвичним: мазана з глини підлога, вкрита моховим килимом, дерев’яне ліжко з пухнастим настилом з моховиння, величенький камінь, який правив за стіл… колода замість лавки. Все вкрите мохом. Зате на столі, на дерев’яній таці лежали величезна хлібина та шмат круглого білого сиру, а ще там були глечик води і джбан сметани… у Сови аж в голові запаморочилося від запаху свіжої хлібини. Дівчина рухалася вперед, причарована хлібом, не відчуваючи ніг. Вхопилася за хлібину, розламала хрустку золотаву скоринку, піднесла до обличчя аж раптом різкий біль вирвав її з мрії. Проклятий хуха уп’явся крихітними зубами просто їй у вухо! Перед очима все побіліло від люті, вона вже хотіла покласти хліб на стіл, щоб таки скрутити малому шкідникові в’язи, аж раптом побачила, що тримає в руках: якщо ЦЕ колись і було хлібом, то зараз – суцільна пліснява. Тверде, наче камінь, вкрите біло-зеленою цвіллю… Сова відчула, як на очі навертаються сльози. Вона була такою голодною, що була згодна гризти каміння, але ж навіщо?! Навіщо хуха зруйнував чарівну ілюзію?!Дівчина глянула на сир, на сметану і схлипнула: усі наїдки виявилися зіпсованими. Цвілі більше, ніж їжі.– Вибач, але тобі не можна це їсти. Знаю, ти голодна, та Ох… пропонує тільки мох, – хуха заперечно похитав головою, – Будь ласка, не займай це. Якщо поїсти у його царстві, опинишся прив’язаною до нього. Звісно, він не завадить тобі йти до Болотяного Царя, але потім… якщо нам усе вдасться, ти ще будеш винною Охові. Не бери у нього нічого з їжі, якщо справді хочеш звільнитися з лісу. Плечі Сови опустилися. Важко гепнувшись на ліжко, вона притулилася спиною до стіни. – Відколи ми пройшли повз нічниць, я дуже… дуже голодна. – О… а мені страшенно хочеться до Ясі. Ти знаєш, я думаю, може, коли ми впораємося з Болотяним Царем, вона повернеться? Може, її ясеня вдасться оживити, а тобі… ми знайдемо нормальної їжі…– Знаєш, я готова з’їсти навіть цю плісняву. Все одно хоч щось буде у шлунку… – Сова скрушно зітхнула. – Я б виніс усе це геть, але якщо ми викинемо Охові «дарунки» він образиться. Тоді точно слід чекати неприємностей. Нічого не їж і не пий, доки ми тут. Краще спробуй поспати. Я розбуджу тебе. Дівчина згорнулася калачиком, підклавши руку під голову. Обшитий пір’ям каптур з’їхав їй на обличчя. З-під плаща вибився канат русявої коси. Хуха завмер, прислухаючись до нерівного, тривожного дихання людини. Чорною, рипучою підводою їхали її сни, у яких дерев’яні вкриті мохом колеса, чавили, змішуючи з землею, сухі колоски. Над зеленим будиночком лопотіли крилами нічниці. Ох курив люльку, щедро наповнену моховинням і сизо-зелений дим огортав підземне царство, поволі підіймаючись вгору, просочувався крізь землю і застеляв ліс серпанком туману. Прихилившись до старої сосни, Лісовик ніжно гладив вікове дерево. Сльози Лісового Володаря падали на довгу сиву бороду, наче досвітня роса. Над болотами метушилися вогники потерчат. Ліс повільно вмирав.