Сова прокинулася від того, що її обережно торсали за плече. Звівшись на задні лапки, хуха намагався ніжно розбудити її, не злякавши зі сну.
– Прокидайся, стежка вже чекає. Значить, зараз день. Треба поспішати: буде зовсім зле, якщо ми перетнемо межу болотяного царства надвечір.
– Ммм… – Сова дозволила собі потягнутися і випростати ноги: на деревах такої розкоші у неї не було. Їсти й досі хотілося, але вже менше, ніж звечора. Позіхнувши в долоню, дівчина сіла на ліжку, – А вмитися тут можна?
– Тільки запліснявілою водою. Не забувай, де ми, – усміхнувся хуха.
– Фе. Яка гидота!
– Нічого не вдієш, доведеться терпіти.
– А я думала, що в лісі погано…
– Все пізнається в порівнянні. Ходімо, якщо ми надто затримаємося, можемо й самі запліснявіти, – зауважив хуха, при чому Сова не могла б сказати було це просто висловлюванням, чи справжнім попередженням.
Протерши очі, дівчина підвелася на ноги, ще раз потягнулася і визирнула з хатинки, змусивши себе не дивитися у бік столу, де й досі лежали «частунки» від Оха.
На дворі, здавалося, нічого не змінилося. Небо та обрій були однаково тьмяними й зеленими. Якщо в лісі сонця було мало, то в царстві Оха його не було зовсім, а отже не було й зрозумілого часу доби. Лише одна зміна впала Сові в око: від самого будиночка вперед тягнулося два струнких рядочки грибів. У них були круглі червоняві шапочки й стрункі ніжки також червонуватого забарвлення. У Сови забуркотіло в животі.
– Це моховик червоний! – зрадів хуха, – Іди поміж ними та збирай. Їх можна їсти. Не сирими, звісно, але все ж… Чекай-чекай, я зроблю тобі торбину!
Маленький дух швидко-швидко запрацював лапками, наче нізвідки творячи довгі стебла трави, міцно сплітаючи їх між собою і врешті простягнув дівчині величенький, добре сплетений мішок. – На! – у голосі малюка Сові причулися гордовиті нотки.
Дівчина усміхнулася і, забравши мішок, заходилася збирати гриби, йдучи уявною стежкою поміж ними. Хуха цього разу відмовився «їхати» на плечі й жваво дріботів поруч.
Невдовзі сплетена хухою торбина була повна грибів. Звісно, їх ще потрібно було приготувати, але навіть так, маючи запас їжі, Сова почувалася не такою голодною. Принаймні, вона знала, що може поїсти, коли голод знову почне її доймати. Якщо раніше їй здавалося, що Ох з неї знущається, то тепер зеленоволосий дідок викликав у дівчини вдячність: як-не-як, а дорогу вказав, ще й гостинець залишив, хоч і подражнив спочатку…
Маючи запаси, Сові йшлося веселіше. Вона навіть почала трохи озиратися довкола, минаючи кам’яні будиночки та великі, порослі мохом пеньки, у декотрих з яких помічала невеличкі дверцята і віконця. Схоже, усе це були своєрідні хатини мешканців Мохового царства. Щоправда, нікого живого Сова в дорозі не побачила. Так і дійшли вони до озера з кладкою удвох: вона і хуха.
Маленький дух одразу побіг до дерева та заходився відламувати шматочки вербової кори. Сова теж наблизилася, щоб вибрати одну з гнучких гілочок.
– Як гадаєш, навіщо нам усе це? – поцікавилася дівчина в хухи.
– Ну, вербова кора взагалі-то цілюща. Гадаю, вона стане в пригоді, а от гілочка… не знаю. Вона така тоненька і гнучка, що більше схожа на мотузок. Мабуть, мотузок ніколи не зайвий… – озвався дух, щоправда, аж надто впевненим він не здавався.
Сова зітнула плечами та вербову гілочку в торбину таки поклала. Вперше у дівчини було з собою стільки майна і це… підбадьорювало. З їжею «про запас» вона почувалася впевнено. Звісно, несучи торбину, було б не так зручно стрибати між гілками дерев, але досі вони з хухою рухалися пішака, можливо, так продовжиться й надалі?
Озеро було великим і зеленим – поверхню води рясно вкривала цвіль, так само, як і широку кладку, що тягнулася вперед, тримаючись на стовпцях, які виринали з води округлими верхівками. Хуха застрибнув Сові на плащ, а тоді переліз до торбини.
– Я тут побуду, гаразд? Ми маємо стрибнути разом, та я побоююся впасти з твого плеча, – попросився дух.
– Тільки не їж гриби: вони про запас.
– Та яка тут їжа… – озвався хуха, – іди швидше. Якщо чесно, я дуже хвилююся, – зізнався дух, при чому Сова могла б заприсягтися: малюк відчував не хвилювання, він був наляканим.
Сова рушила кладкою вперед. Кожен її крок відлунював рипінням, від якого спиною бігали мурахи. Дівчина й сама не могла б пояснити, чому її так лякали звуки сухого дерева, та однаково з кладки дуже кортіло зістрибнути, хоча вода в озері ставала дедалі бруднішою. Серед зеленої цвілі подекуди з’явилися дрібні жовті квіточки, чимдалі більші. Жовте латаття. Кладка, вкрита мохом, темнішала. Рипіння припинилося. Сова обережно ступала вперед, відчуваючи, що дерево стає ненадійним: дошки місцями прогнили й гнилі ставало більше й більше. Врешті, йти далі стало неможливо. Ох обіцяв, що далеко стрибати не доведеться, але схоже – збрехав. Берега попереду не було видко, а кладка обірвалася. Гнила дошка була обламана. Інший кінець кладки – за двадцять метрів, але вона вузенька, з такої відстані – не дострибнеш. От якби у Сови була довга, міцна палиця… але палиці не було. Дівчина озирнулася назад. Кладка губилася в сивому тумані. Ані верби, ані того берега не було видко.
Хуха, відчувши зупинку, вистромив з торбини кінчик носа.
– Що сталося? Ти ж не стрибала… чому ми зупинилися?
– Далі ніяк, – Сова розвела руками, – інший бік кладки надто далеко, якщо я звідси стрибну – то в болото.
– Ми й так стрибаємо в болото, в тому й сенс, а відстань – омана, щоб тебе відлякати. Та мені й самому лячно, хоча я й знаю, що все не таке, яким здається. Стрибай швидше, довго стояти – небезпечно. Завжди рухайся вперед, інакше загрузнеш. Нуж-бо!
Різко видихнувши, Сова зробила кілька кроків назад, трохи розбіглася і стрибнула, розкинувши руки, немов намагаючись зловити вітер широкими «крилами» плаща.
Стежка вдарилася об ноги. Вузька смужка твердої землі, обабіч – трясовина. Над землею і болотом стелиться зеленкуватий туман, немов відгомін Охового царства.
Сова глянула вгору: набубнявілі сірі хмари. Коло стежки рясний очерет. Подекуди над брудною каламуттю росте жовте латаття. Тріпотять великими крильцями бабки.
– Дивно. Чомусь я думала… тут буде… зовсім пусто.
– Ми щойно прийшли… до того ж… болото поглинає одне життя, щоб утворювати інше. Болотяний Цар любить жаб, а жабам треба щось їсти. – хуха визирнув з торбини та провів поглядом одну з бабок, – їм дозволено жити лишень щоб стати їжею для ропух.
– І… куди нам тепер?
– Не знаю, я тут вперше, як і ти. Тримаймося стежки. Мені здається, так буде безпечніше. У всякому разі, зараз день. Нам потрібно знайти прихисток до вечора. Вербу, або місце, де росте достатньо моху. Ох заховає нас на ніч. Ходімо швидше, прошу тебе. В болоті не можна завмирати на одному місці.
Сова намагалася йти якомога обережніше: вузенька стежечка, з обох боків оточена болотом, здавалася ненадійною. Земля під ногами була темною, як болотяна каламуть, але подекуди Сові впадали в око невеличкі, вкриті мохом камінці. Дівчина навіть подумала, що це Ох таким чином позначив їм з хухою шлях, але… йшли вони вже довго, а обіцяного мохового прихистку – не було… Сіре небо, позбавлене сонця, почало темнішати, як перед грозою. Дощ не лякав Сову, а от хуха занепокоївся.
– Треба щось вигадати… якщо почнеться злива – стежка зовсім розмокне… і сутінки близько, – маленький дух видряпався Сові на плече та почав озиратися навколо.
– Нічого не вдієш, довкола хіба очерет, а в болото я зі стежки не полізу, це надто небезпечно. Будемо йти, поки це можливо, а там… – Сова махнула рукою, мовляв, якось та буде. – Принаймні, в нас є їжа.
– І як їжа врятує нас від болотяників? Якщо не знайдемо, де сховатися, нас упіймають. Тут немає дерев, на які ти так спритно видряпуєшся, – хуха, мабуть, додав би щось іще, але його увагу привернуло шурхотіння, що долинуло з густих зарослів очерету, – Ой лишенько… лише цього нам бракувало… – Сплеснувши лапками, хуха посмикав Сову за пір’їнку на плащі. – Швидше, забираймося, де одне, та і десятеро…
– Не виривай мені пір’я! Знаєш, як важко його знайти? – Обурилася дівчина, але одразу ж прикусила язика: з очерету висунулася кістлява дитяча постать. Судячи зі зросту, малюкові було не більше п’яти років, проте дитина була такою худою, що здавалася старшою – запалі щоки, обтягнуті шкірою вилиці, зелені мов аґрус, витрішкуваті очі, які світилися зсередини. Потерча. У мокрій сорочині з грубого полотна, замурзане в болоті, з обгризеними чорними нігтями та волоссям настільки брудним, що Сова навіть не могла б сказати, якого воно кольору.
Потерча мовчки витріщилося на дівчину та хуху, наче ніколи раніше не бачило нікого подібного, а потім простягнуло худющу долоньку. Сова зробила маленький, обережний крок назад. Головне його не роздратувати… щоб не почало морочити та не повело в болото… потерча зробило ще один крок до неї. Сова відступила ще раз, потерча тихо заскиглило, підвиваючи, наче лісові вовченята. Сова завмерла. Втікати означає розлютити його, а ці болотяні дітки страшні, коли гніваються. І сховатися тут ні́куди, це тобі не ліс.
Виснажений малюк підійшов упритул. З його сорочини брудними цівками стікала вода. Простягнувши долоні, потерча підвелося навшпиньки, з усіх сил намагаючись дотягнутися до хухи.
– Ім’я! Дай йому ім’я. Воно відчепиться, якщо його назвати! – запанікував маленький дух, але Сова заперечно похитала головою.
– Я не знаю імен…
– Дурниці, ти ж людина, просто вигадай щось!
– Я не знаю! Я навіть сама себе назвати не змогла! – гаркнула дівчина. Потерча підстрибнуло на місці та заклякло з широко розплющеними очима.
– Спокійно… Спокійно, ми не хотіли тебе налякати, хороший малюк… – одразу забелькотів хуха. Трава в нього на тільці настовбурчилася, від чого дух став схожим на пухнасту зелену кульку.
Потерча зробило ще один непевний крок і знову потягнулося до хухи. Сова була надто високою, щоб малюк міг дістати їй до плеча, тож потерча вхопилося за плащ і посмикало. Далебі, що з вигляду болотяний малюк здавався маленьким і виснаженим: Сова не втрималася на ногах, стільки сили було в цих худющих, обтягнутих блідою шкірою пальцях. Дівчина впала навкарачки, а потерча миттєво схопило хуху і, відстрибнувши убік, почало гладити вкриту травою спинку. На блідих, потрісканих губах з’явилася посмішка.
Зіщулившись, хуха непевно позирав на потерча. У болотяної дитини був застиглий погляд, зіниці потерчати сяяли наче два зелені ліхтарики, але здавалися невидющими: потерча дивилося наче й на хуху, а наче й крізь нього. Лісовий дух намагався швидко вигадати, як би то краще дременути: Сова його не з’їла, а от як вчинить болотяна дитина – хуха не знав. Хоча просто зараз загрози від потерчати не відчувалося: дитинча просто гладило хуху, наче справжня дитина – домашнього улюбленця.
Сова підхопила з землі торбу з грибами й підвелася на ноги. Коліна і долоні пекло від удару. Якщо болотяний малюк не віддасть хуху сам, відібрати вона не зможе. Набубнявілі темні хмари рухалися від краю неба і здавалися дедалі ближчими.
– Кхм. Послухай, ти… ти розумієш, що я кажу? – Обережно поцікавилася Сова. Болотяний малюк навіть не глянув у її бік.
– Тобі подобається хуха? Дивися, скоро дощ. Якщо хуха потоне в болоті, то не зможе з тобою гратися. І якщо нас знайдуть болотяники, то відберуть хуху. Ти розумієш? Нам треба сховатися. – товкмачила Сова. Врешті, потерча повернуло голову. Яскраві вогники очей невидючим поглядом втупилися у бік Сови. Потерча постояло хвилинку, а тоді кивнуло і рушило в очерет.
– Стій! Там болото! Я втону! Сова, допоможи! – залементував хуха, проте його крик, здавалося, більше не справляв на потерча жодного враження. Болотяний малюк впевнено хляпав мокрими п’ятами по баговинню.
Сова завмерла. Йти слідом? Страшно. Потерчата заводять лісових мешканців у болота – просто в руки болотяників, але… цьому потерчаті сподобався хуха. Потерча так і несло його в долонях, погладжуючи зелене трав’яне хутро. Через кілька кроків малюк озирнувся на неї. У сутінках зелені очі сяяли, мов світляки, а потім Сова відчула холод поза спиною. Затамувавши подих, дівчина озирнулася: з іншого боку від стежки рухалася ціла жива стіна… величезний натовп болотяників повертався додому.