Перестрибуючи з гілки на гілку, Сова намагалася якнайшвидше віддалитися від місця, де побачила болотяника. Вона рухалася аж доки свіжий запах лісу повністю не перебив навіть найтонші нотки болотяного духу. Дівчина захекалася і втомилася: зазвичай вона намагалася економити сили: енергія потрібна для полювання та для втечі від хижаків, якщо зустрінешся з ними. Коли ти не голодна і не втомлена, краще рухатися якомога менше та повільніше – це ще й запорука непомітності, але ж і поблизу болота затримуватися не можна: дерева там сохнуть аж надто швидко. Гілки стають ламкими, а Сова таки не справжня птаха – один стрибок – і сухостій зламається під її вагою… Думка про падіння з дерева – просто в болотяну каламуть – викликала спазм у шлунку Сови. Страшно. І їсти хочеться. Може, перевірити одну з встановлених уночі пасток? Але ні, ще рано, якщо крутитися поруч з тими місцями, лісова звірина обов’язково помітить. Усі тварини в цьому лісі – хитрі. Майже як люди. Якщо хочеш заманити їх, треба бути обережною і терплячою, але важко терпіти, коли голод викручує живіт… Сова роззирнулася довкола. Сил не було, та раптом їй пощастить помітити на землі необачного ховрашка чи ще якусь дрібноту?Завмерши на гілці, Сова обнишпорила поглядом землю біля коріння найближчих дерев, сподіваючись помітити нору, або рух у траві. Було тихо. Поруч із Совою пробіг великий жук-рогач. Дівчина зробила ривок, намагаючись вхопити комаху, але не встигла. Шлунок жалібно забуркотів, аж раптом, краєм ока, Сова побачила ледве помітне коливання трави. Зовсім близько. Один вправний стрибок – і в її пальцях завовтузилося гнучке тільце. Впіймана тваринка була схожою на їжака, але замість голок, його спину рясно вкривали довгі травинки, що росли на тілі створіння, наче хутро. Сова вже піднесла руку до голови впольованої істотки, щоб зламати тваринці шию, але звірятко щодуху замахало лапками.– Стій-стій, ти не можеш мене з’їсти! Я весь з трави і землі, бачиш? Ти ж не їси землю? – Чорні оченята-намистинки зустрілися з голодними бурштиновими очима. – Я можу поділитися з тобою горіхами, якщо хочеш. Тільки відпусти. Сова насупила брови, піднесла тваринку ближче до свого обличчя і принюхалася, та відчула лишень запах трави і землі. Впольоване створіння справді не пахло твариною. – Спочатку горіхи, потім – відпущу, – дівчина трохи міцніше стиснула пальці, наче справжня сова: не вирвешся. – Добре-добре, тільки не задуши мене! Що тобі покаже мертвий хуха? Бачиш он те дерево? – істотка вказала лапкою на тоненьку, високу сосну, – З іншого боку є дупло і я точно знаю, що білка туди вже не повернеться. Сова наблизилася до вказаної сосни та поволі обійшла дерево, задерши голову. Помітивши дупло, дівчина глянула на балакучу тваринку. Таких вона ще не зустрічала, звірятко насправді не виглядало апетитним, але кожен у лісі зробить що завгодно задля виживання… гмикнувши собі під носа, Сова стиснула зуби у тваринки «на загривку» та, ігноруючи жалібне скавуління і борюкання істотки, подерлася стовбуром угору, лише міцніше стискаючи зуби, доки звірятко не припинило борсатися. Лише сягнувши рукою в дупло і вийнявши звідти добру жменю горіхів, дівчина відпустила тваринку, всадовивши її на гілку. – Навіщо ти мене вкусила?! Я ж сказав, де горіхи! Між іншим, це боляче!– А як я мала дістатися дупла з однією вільною рукою? Ти міг набрехати, я б тебе відпустила і залишилася без нічого.– Ти що… так і тягатимеш мене з собою? Може, ще залишиш про запас – на підвечірок? Сова тихо пирхнула і скривилася. – Ні. Присмак у тебе справді… огидний. Ким би ти не був… Думаю, ти не їстівний.– Я одразу так і сказав! – обурилося звірятко. – Якщо ти передумала мене їсти, то поверни, будь ласка, на землю. Хухи не вміють лазити по деревах.– То ти – хуха? – Сова захрумкала горішками прямо так, однією рукою, всіма іншими кінцівками вчепившись у шорсткий стовбур. – Я ж так і сказав… – зітхнув хуха, жалібно позираючи вниз – на землю. – Чудово. Поїм і відпущу тебе. Гм. Ніколи не бачила нікого, схожого на тебе. Що ти таке? Ну, крім назви?– Лісовий дух… оце так дожився, що на мене полювала людська істота. Мало мені горя: болото росте і росте, вже другу хатинку затопило, довелося шукати нове дерево, щоб облаштувати нору, а тут ти! Накинулася, покусала, затягнула на дерево, та ще й Яся моя вмерла-а… – і хуха тоненько, жалібно завив, затремтівши усім тільцем.Сова навіть жувати перестала. Її й без того круглі очі стали ще круглішими від здивування: відколи жила в лісі, вона не бачила, щоб хтось плакав, а оскільки життя тут – усе, що Сова пам’ятала в принципі – сльози хухи стали першими сльозами на її пам’яті. – Та не завивай тут, бо накличеш… – Сова напружено роззирнулася, запхала до рота рештки горіхів та заходилася активно жувати, намагаючись доїсти якомога швидше. – Не залишу я тебе на цьому дереві, вгамуйся. – Навіть якщо й так, немає моєї Ясі-і… і хатини немає, і лісу скоро не бу-уде-е-е… – ще більше заплакав хуха. – Ну добре: хто така Яся і чому лісу не буде? – Сові було байдуже до бід хухи, але вона хотіла, щоб той припинив завивати і привертати увагу хижаків гучними звуками. – та перестань голосити, може ти й неїстівний, а я – цілком, якщо сюди збіжаться здичавілі, на землю я тебе не спущу, зрозумів?!Хуха затремтів від такої погрози та дрібно закивав гостроносою голівкою.– Д-добре… д-добре… тільки не залишай мене на дереві, тут так високо, а я висоти боюся. Я ж земляний дух, розумієш? – хуха потер лапками мокрі від сліз оченята й знову глянув на Сову. – Яся то мавка, вона була душею ясеня, який ріс коло моєї другої хатки. Коли мою першу хатку затопило болотом, Яся мене прихистила. Якийсь час ми жили разом, а потім болото і до неї дісталося. Лісовий Володар, звісно, намагається рятувати наш ліс, але болото весь час поширюється, поглинає дедалі більше духів, потерчата і болотяники виростають, як гриби після дощу. Скоро в нас тут буде суцільне болотяне царство, а я не хочу. Не хочу в болоті жити. І Ясю мені шкода: засохло її дерево, а вона – разом з ним. Болото все життя, всі соки з рослин п’є. Живе болото, розумієш? У простому болоті деревина гниє, а в цьому – всихається, ще й дуже швидко. Ну а мавки без своїх дерев не живуть. – хуха тихо схлипнув, але одразу затулив рота лапками, згадавши про погрозу залишити його на дереві. – Втекти б з лісу, але я лісовий дух, у степу жити не зможу, загину… зовсім як Яся без ясеня.– В степу? – Сова вп’ялася в хуху поглядом. – Ти хочеш сказати, крім лісу… є ще щось? Тобто… воно справді існує? – Звісно, існує, – хуха підняв на Сову чорні оченята. – Навіщо б тоді вигадали слово «степ», якби не було, що тим словом називати?– Відведи мене, – Сова нахилилася до хухи, – якщо є інше місце, крім лісу, я хочу туди потрапити. Вийти звідси. Відведи мене. – Вона знову схопила хуху і піднесла до обличчя, щоб затиснути в зубах, але дух запручався.– Ні-ні-ні! Стій! Я сам за тебе триматимуся. Не кусай мене! Я просто посиджу в тебе на плечі, добре? Будь ласка! Я розповім усе, що знаю про степ, тільки не кусайся більше!Сова зітхнула. В роті досі відчувався присмак горіхів і перебивати його землею… не хотілося. Всадовивши хуху собі на плече, дівчина поволі полізла стовбуром униз. – Отже… як мені вийти? Де той… степ? – поцікавилася вона, обережно сунучи вниз сосновим стовбуром.– Я… я не думаю, що ти зможеш туди дістатися. Розумієш, ліс не відпускає так просто. Лісовий Володар не дозволить тобі знайти вихід з Його царства просто так. Ти тут – отже, ти Його піддана і Він має на тебе права. Навіть якщо я поведу тебе, Він буде плутати нам стежки… Лісовий Володар сильніший за мене, але… якби ти зробила щось гарне… щось дуже корисне для лісу, можливо… можливо, Він погодився б відпустити тебе. Вихід як винагорода, розумієш?– Наприклад? Що зробити?– Ну… зупинити болото. Я ж кажу: Лісовий Володар не встигає відновлювати ліс. Вони… вони воюють з Болотяним Царем, а ми тут усі від того страждаємо. Лісовик вирощує новий ліс, а Болотяний Цар поглинає вирощене своїм болотом. Я не знаю, як довго це ще триватиме, але… ти теж не зможеш втікати вічно. Ніхто не зможе. Якщо не зупинити поширення боліт, усі ми рано або пізно перетворимося на болотяників. Сова задумалася. Згадала, як завмирала щоразу, відчуваючи сморід трясовиння, як втікала гілками дерев, ціпеніючи від думки, що одна з гілок може не витримати її ваги і зламатися. Досі їй щастило, але жоден талан не триває вічно. – І як його зупиняти? – Дівчина глянула на своє плече, але хухи там більше не було. Серед нашитого на плащі пір’я залишилася лише самотня травинка.