Більше не сумніваючись, Сова кинулася потерчаті навздогін, з подивом відчуваючи тверду землю під болотяною каламуттю.– Брід. Ну звісно… вони ж якось ходять в болотах…Здалеку, поза спиною, Сова почула стогін десятків голосів, що злилися в одне суцільне, сповнене болю ревіння. Потерча побігло. Сова рвонула слідом, намагаючись триматися чітко за спиною в болотяного дитинчати. Вони бігли, скільки було сил. Дощ, який раніше лише почав накрапати, перетворився на зливу. Сова вже почала задихатися, плащ змок і рухатися стало значно важче, але скинути його Сова не могла. Це було чимось неможливим, наче відтяти власну голову, бо стала надто важкою. Торба, повна грибів, била по ногах. У голові паморочилося від болотяних випарів. Довкола зовсім стемніло і Сова вже не бачила потерчати, лише чула його кроки та час від часу ловила короткі спалахи зеленого світла – коли малюк озирався.Врешті, зовсім знесилена, вона врізалася потерчаті в спину, коли болотяна дитина різко зупинилася. – Ой-ой! – злякано скрикнув хуха: потерча мало не впустило його в болото, адже… хтось вхопив малюка за руку. Саме тому потерча зупинилося: бігти далі його просто не пускали. – Ти що це задумав, малий негіднику? Відчепися від дівчини. – Все ще тримаючи потерча за руку (трохи вище ліктя), високий, стрункий чоловік підвів на Сову виразні темні очі.
Дівчина мимоволі замилувалася: це вперше вона бачила когось вродливого. Не лісового духа, не стариганя чи здичавілого – людину. Незнайомець посміхнувся, від чого на його щоках з’явилися маленькі ямочки.
– Слід бути обережнішою. У болотах навіть найневинніше з вигляду створіння може виявитись загрозливим.
Відібравши хуху з рук потерчати, молодик відштовхнув малюка в бік, водночас простягаючи Сові її лісового товариша на розкритій долоні. Потерча тихо шубовснуло в болото. На мить дівчині навіть стало його шкода, але м’який чоловічий голос відвернув її увагу.
– О, не зважай. Потерчатам нічого не діється в болоті. Та й однаково цей малий хотів тебе втопити, щоб залишити хуху собі за іграшку, – промовив незнайомець і глянув кудись Сові над головою, – далеченько ж тобі довелося бігти. Сама ти звідси не вийдеш, доведеться тебе провести, – він знову посміхнувся, зазирнувши Сові в очі. – Ходи зі мною. Я покажу тобі місце, де можна відпочити і висушити твої речі.
Хуха заліз до дівчини під каптур плаща і притулився мокрим, холодним боком до шиї. Від цього дотику захотілося здригнутися і негайно пересадити маленького нахабу в торбу, але тут малюк тицьнувся гострим носиком їй у вухо.
– Обережніше з ним…
Сова поглянула на незнайомця. Він стояв у болоті мало не по коліна, взутий у високі шкіряні чоботи. Мокре від зливи волосся обліпило привабливе обличчя чорними кучерями, а широка, приязна посмішка здавалася такою щирою! Незнайомець простягнув Сові розкриту долоню і дівчина взяла його за руку без вагань.
– Ходімо, ¬– він ішов крізь болото упевнено і швидко, але не занадто швидко: Сова саме встигала за ним. Дощ поступово вщухав і, коли вони дісталися невеликого твердого острівця суші, дівчина остаточно впевнилася, що не даремно пішла за незнайомцем: він ненадовго збігав кудись, наламав очерету, склав невеличку ватру і навіть притягнув з болота колоду, щоб Сова могла сісти.
– А це безпечно? Вогонь не приверне до нас увагу? – засумнівався хуха, в той час, як Сова простягнула долоні до теплих язичків багаття.
– Не хвилюйся, ви ж тепер не самі. З болотяниками я дам ради. Та й поблизу їх поки немає, – знову посміхнувся незнайомець. Зараз, у світлі багаття, Сова могла роздивитися його краще.
В чоловіка була смаглява шкіра, і повністю чорний одяг. Сорочка незнайомця була з шовку тож на її тканині красиво танцювали відблиски полум’я, що також віддзеркалювалося у виразних, темних очах.
– То звідки ви тут? Болота не найкраще місце для молодої панянки.
– Ну… зараз ми тут і це вже не має зна… – хуха, якому незнайомець не сподобався, спробував відповісти замість Сови, але дівчина його перебила.– Ми з лісу. Взагалі-то я шукала дорогу в степ, – повагавшись одну мить, дівчина все ж-таки зважила, що розповідати про задум знайти болотяного царя незнайомцеві у болотяному царстві – не найкраща ідея, – але схоже, зайшла не туди. – хуха в Сови на плечі надувся й ображено замовк.
– Отже, ви заблукали? Розумію… тоді чому б нам не зробити так: дочекаємося ранку, ви трохи відпочинете, а тоді я виведу вас з боліт. Відведу прямо в степ.
– Що, справді? Просто так виведеш? – Сова аж засяяла.
– Виведу. Ти така гарненька, що для тебе – хоч зірку з неба дістану, – грайливо посміхнувся незнайомець.
Сова здивовано витріщилася на чоловіка. Їй нічого подібного ніколи не казали, тож вона не знала, як реагувати й що відповісти.
– А… ну… зірку мені не треба, дякую. А от в степ дуже треба. Якщо виведеш – я твоя боржниця, – хуха на її плечі затремтів, тож Сова підсадила малюка ближче до вогню. Нехай гріється.
– Як тебе звати? – поцікавився незнайомець.
– Сова, а тебе?
– Що, справді? – Він здивовано вигнув брови.
– Еге ж. Сама себе назвала, а ти? – незнайомець так і не назвався, а Сові чомусь кортіло знати його ім’я. Це було б перше ім’я, яке вона б запам’ятала.
– Палус, а якщо серйозно, як тебе звати? Не могли ж таку гарну дівчину назвати на честь хижої птахи?
Сова стенула плечима.
– Я й сама не знаю… розумієш, я не пам’ятаю нічого, що було до лісу. Як я там опинилася, як жила… імені теж. Так що назвалася на честь сов. У мене очі як в них. Бачиш? – вона з-під лоба глянула на Палуса і трошки здригнулася: чоловік опинився несподівано близько, без жодного звуку присунувшись до Сови настільки, що вона відчула його дихання на щоці.
– В тебе очі як вогонь, – прошепотів він у неї над вухом.
– Ай-яй!! Горю! Рятуйте! – запищав хуха, що якимось дивом примудрився підпалити від багаття кілька травинок на тілі. Сова кинулася до болота, зачерпнула каламутної води та поспіхом вихлюпнула на хуху: бути брудним краще, ніж попеченим.
– Ну, як ти так… – підхопивши маленького духа на руки, вона уважно роздивилася його присмалений бік. На щастя, трава лише трошки припалилася, але не встигла сильно розгорітися, тож хуха відбувся переляком.
– Змерз, от і присунувся надто близько, – зітхнув хуха, – Вибач, що налякав тебе.
– А, дурниці. Взагалі я так подумала: коли ми вже тут, варто посмажити трохи трибів. Лягати спати краще ситими. Палусе, ти… – Сова озирнулася, але коло багаття нікого не було, – Куди він подівся?
– О, впевнений, надовго він не відчепиться, – забуркотів хуха. – Тримайся від нього якнайдалі та нікуди з ним не ходи, чуєш? Ніякого степу. Він заморочить тобі голову.
– Та що з тобою сьогодні? Палус – перший, хто запропонував мені допомогу і нічого не просив натомість. Чому б я мала відмовлятися?
– Еге й оголошувати себе його боржницею. Дуже «розумно». Ну подумай: як довго ти його знаєш? І як людина виживала б на болотах? Він не людина, точно тобі кажу.– То й що? Тебе я теж знаю недовго і ти також не людина. Може, мені й тебе не слухати?
– А ти й так не слухаєш, – набурмосився хуха. – От чекай… вдруге я тебе не рятуватиму.
Сова тільки зітнула плечами та заходилася нанизувати гриби на довгу очеретину, щоб посмажити над вогнем. Хуха як собі хоче, а вона Палусові вірить. Він дуже приємний, привів їх на безпечне місце, розвів багаття, а вранці виведе її у степ з хухою чи без хухи.
Над болотом засяяли світлячки. Тихо кахикаючи та відсапуючись, з води виринуло потерча. Постійно озираючись, виборсалося на твердий ґрунт і глянуло на хуху та Сову.
– Що, малече? З тобою все добре? – лісовий дух підвівся на задні лапки.
Потерча розвело худими рученятами й поволі посунуло назад – у болото, постійно озираючись на хуху.
– Йти з тобою?
Потерча закивало так, що аж бризки полетіли.
– А не втопиш?
Потерча заперечно затрусило головою, від чого бризок стало ще більше.
– Перестань! – насупилася Сова: брудна вода потрапила їй на обличчя.
– Ходімо, це маля нас виведе звідси, – хуха з надією глянув на Сову.
– Тобі треба, ти і йди. Я дочекаюся Палуса та піду з ним в степ. Якщо ти пригадуєш, мені з самого початку не подобалася твоя ідея, – буркнула дівчина, обертаючи очеретину з нанизаними грибами над багаттям.
Хуха поглянув на неї, на потерча, знову на неї та врешті – розвернувся спиною. – Добре. Раз не хочеш ти, я піду сам. Мені, якщо ти пам’ятаєш, повертатися ні́куди.