Потерча підхопило хуху в долоньки і зникло в очеретяних зарослях. Сова видихнула в ніч хмаринку пари, сіла, притулившись спиною до колоди та обійняла свої коліна. Спати від відкритим небом не було для неї чимось незвичним, але ночувати ось так – на землі… посеред болота – лячно. Раніше дівчині навіть подобалося її самітницьке життя. Ліс вимагав тиші та потайливості, Сова пристосувалася. Шкода, що за ту дрібку часу разом, вона почала звикати до постійного бурмотіння лісового духа.
Спостерігаючи за язиками багаття, дівчина поступово задрімала. Вогонь дарував приємне тепло, а колода за спиною – оманливе відчуття, наче вона – Сова – зараз на дереві, в лісі. Довкола усе знайоме і як завжди… запах болота здавався віддаленим крізь дрімоту. Схиливши голову на коліна, дівчина тихо зітхнула, готова остаточно провалитися в затишну темряву, та в болоті захлюпали чиїсь кроки. Підстрибнувши, Сова сахнулася від вогню, намагаючись сховатися бодай в тінь, але тихий, вуркотливий голос заспокоїв її.
– Ти чого так злякалася? Це ж лише я, – Палус вийшов на світло. Відблиски багаття затанцювали в чорних очах, – ходімо, невдовзі світанок. Болотяники підуть до лісу, для нас краще розминутися з ними.
– До лісу? Я думала, вони мали б навпаки повертатися звідси… вони ж радше нічні створіння, хіба ні? – Сова видихнула з полегкістю. Якби тут, серед болота, вона зустріла болотяника – безсумнівно не пережила б цієї зустрічі.
– Нічні, все правильно. Просто, коли у лісі день, тут ніч і навпаки. Над болотами скоро світатиме, а в лісі саме починаються сутінки. Ти заплуталася в часі, поки була в Оховому царстві, адже там ніч і день змішалися у щось нерозбірливе… під землею не видно неба, отже не можна знати, який там час доби, – Палус узяв Сову за руку і злегка потягнув, спонукаючи йти за ним. Долоня чоловіка була теплою, а от кінчики пальців – крижаними. Сова навіть трішки здригнулася. – Пробач. Мабуть, я надто довго був на холоді… але нам справді час іти.
– То ти зможеш вивести мене просто в степ? Оминаючи ліс? Хуху сказав, що Лісовик за просто так мене не випустить, – Сова з надією глянула Палусові в спину, навіть не перепитуючи, звідки він знає про їх з хухою візит до Охового царства.
– Так, ми підемо навпростець. До речі, де цей трав’яний клубок? – Палус озирнувся через плече.
– Не знаю. Ми розійшлися, – насупилася дівчина, – його непокоїть лише ліс, а мені кортить виборсатися з цієї історії. Розумієш?
Палус ствердно хитнув головою. – Ти ж не справжня сова, тобі не місце в лісі, – холодні пальці чомусь не зігрівалися у її долоні, але дівчина звикла до крижаного дотику. Палус впевнено рухався болотом, вони йшли безпечно, не зустрічаючи не те, що болотяників, а навіть жаб або потерчат. Довкола – пустка, та це добре… добре, адже де пусто – там немає небезпеки.
Поступово Сова почала відчувати, що болото під ногами ущільнюється, збирається грудочками, вітер ніс запах трясовини геть. Врешті Палус зупинився.
– Дивися, ось тобі степ. Земля.
Сова озирнулася – довкола був пухкий, немов переораний чорнозем, важкі сизі хмари водночас ви́соко і низько… в який бік не озирнися – видно лише сіру мряку горизонту.
– Це степ? – дівчина непевно глянула на Палуса, – але ж тут нічого немає…
– Це повністю заслуга людей. Хоча «нічого» – це занадто гучне слово. Є земля. І те, що в ній, – Палус загадково посміхнувся і кивнув на невеликий насип просто перед Совою, – сама поглянь.
Вона ступила крок і ще один, присіла навпочіпки, розгорнула руками пухку землю. Один раз, другий, врешті, намацала щось тверде, вхопилася, потягнула… кістка. Людська гомілка. Сова здригнулася. У лісі вона не бачила людських тіл. Болота всотували все, що туди потрапляло, здичавілі також не залишали недоїдків, та й людей… Сова там не зустрічала.
– Дивися уважно, – долинув з-за спини тихий голос, – шукай…
Сова втупилася поглядом вниз, почала розгрібати чорнозем. Той піддавався легко, забивався під нігті темним порохом, оголював ребра, ключиці, пальці, черепи… Сова спробувала копнути в іншому місці… кістки… відійшла трохи в бік: кістки були і тут…
– Що це? – вона озирнулася на Палуса. Він дивився на неї широко розплющеними очима, затамувавши подих. Так, як дивиться рись на свою здобич.
– Люди. Чоловіки, жінки, діти… шукай.
Вона не хотіла, проте тіло підкорялося низькому голосу більше, ніж її волі. Сова продовжила копати. Куди б вона не ступала – тіла були всюди. Від одних залишилися лише кістки, інші – не зовсім зітліли… Пальці Сови заплуталися у чиємусь сивому волоссі, дівчина відчула, як її шкірою, звиваючись, повзе хробак. Нутрощі скрутило від огиди.
Дівчина подивилася в обличчя мерця…
– …дитино, візьми… може… продати… – вітер тихо заскавулів їй у вухах. Здалеку, наче з іншого життя, Сова почула рипучий голос старої. Страшний голос. Ще за життя він лунав немов з могили. Дівчина відчула, як в руку їй лягло щось важке. Пальці торкнулися круглої, гладенької поверхні, але морок зник. У долонях залишилася пустота. Горло стиснуло спазмом. Щось було не так.
Ось вона сиділа навпочіпки, схилившись над розкопаною землею, у якій лежало тіло… а тепер сама вгрузла в цю землю. Чужі кістки вп’ялися в груди, щось холодне і задубіле тиснуло на спину. Сова не могла підвести голову, вона намагалася кричати, але земля забивала їй рота і носа, дівчина задихалася, відчайдушно простягаючи кудись вгору ліву руку, єдину, яка ще не була поглинута землею…
Дівчина пробувала борсатися, але здавалося, лещата землі стискали її тільки сильніше. Немов трупи, поховані в цій землі, тягнули до себе і Сову. Вона відчувала, як тоне в чорноземі, а на маківку… тисне сильна рука. Це був Палус, який немов намагався втопити Сову, втримати під землею, доки вона не задихнеться і чоловікові це вдавалося. Він був сильнішим, а вона – голодною і знесиленою… дряпайся, борсайся – все одно не вирвешся. Сова відчула, як в горло та легень просочується вода, пекуча мов розплавлене олово. У вухах дзвеніло і хлюпало, вона намагалася відкашлятися, але тільки ще більше душилася: повітря не було. Вже втрачаючи свідомість, далеко-далеко згори вона почула дівочий голос.
– Закінчив гратися? То йди, тебе мати шукає, – голос був високим і юним, як у підлітка. Рука, що занурювала Сову дедалі глибше, зникла, однак сил борсатися далі не було. Дівчина тихо провалювалася в холод і темряву. Може, це й на краще? Навіщо опиратися, коли смерть так близько? Все майже скінчилося… але ж ні: хтось ухопив Сову за руку і тягнув на гору.
Повільно, боляче, наче друге народження. Могила не хотіла віддавати те, що вже вважала своїм. Пальці на лівому зап’ястку були холодними, як і в Палуса. Сова відчула на чолі крижаний подих вітру і раптом зрозуміла, що її шкіра, її одяг та волосся – мокрі. Наче вона побувала не в землі, а під водою або у трясовині.
Її поклали на спину, щось надавило на груди… раз, другий, третій, аж доки болісними поштовхами з неї не ринула брудна вода, змішана з грудочками землі.
Захлинаючись, Сова перевернулася на бік. Вона жадібно хлипала повітря, час від часу спльовуючи бруд, аж доки в голові хоч трохи не проясніло. Хтось протер їй обличчя мокрою тканиною і Сова змогла розліпити повіки. Першим, що впало їй у вічі, були ноги: синюшні, з порепаною шкірою, маленькі, як у дівчини, але з покрученими, старечими пальцями. Сова глянула вище: над нею схилилося дівча, років чотирнадцяти на вигляд. Волосся у незнайомки було пряме і світле, наче стигле жито, довгі пасма поступово білішали і здавалися геть сивим на кінцях, нагадуючи пошарпане часом павутиння. Очі в дівчинки теж були сірими, а обличчя блідим і якимось нездоровим на вигляд, наче це її, а не сову щойно ледь не втопили. У правій руці незнайомка тримала великий дерев’яний підсвічник з трьома свічками, запаленими, хоча довкола й було достатньо світло й без них.
– Відхекалася? – дівчинка відступила на крок назад. Сова зауважила, що лівий рукав довгої незнайомчиної льолі увесь мокрий… а ще вони знаходилися посеред болота, наче жодного степу довкола ніколи й не було.
– Дякую… – Сова блідо всміхнулася і трохи підвелася, спираючись на руки. В голові паморочилося, але нічого. Житиме. Поки-що.
– Дякуй не мені, – дівчинка зі свічками зиркнула кудись убік, на очеретяні зарослі, з яких непевно визирнуло перелякане потерча. На плечі в болотяного малюка сидів хуха, щоправда, одразу зістрибнув униз і побіг до Сови, кидаючись обіймати її за руку.
– Лишенько… як же так? Завів же тебе цей проклятий… щоб його… пробач мене, це я тебе недогледів. Думав, ненадовго залишу, подивлюся здалеку, а там ти й сама все зрозумієш, а він так тебе завів манівцями, що ми зовсім загубилися, відстали… – хуха дрібно затремтів і заголосив, – Якби не цей малюк, втонула б ти. Точно втонула б… це він Світилку знайшов… бідолашний… які ж ви обоє бідолашні…
– Ну… годі… годі, хухо, я жива… все нормально, ви дуже… дуже вчасно, – Сова незграбно погладила лісового духа по спині, невміло намагаючись втішити.
Потерча, яке досі стояло збоку і дивилося на них скляними вогниками очей, раптом присіло навпочіпки й нахилило голову. Дівчина глинула на брудного, виснаженого малюка і здогадалася: простягнувши руку, обережно погладила мокре, заплутане волосся.
Потерча склепило повіки. Потріскані, сухі губи болотяного дитинчати розтягнулися в кривенький – наче невмілій – усмішці.