Дівчина зі свічками розвернулася та рушила кудись уперед. Вона йшла, ледве торкаючись стопами до болотяного намулу і жодне хлюпотіння, жоден звук не видавав її руху. Наче вона була невагомою.
– Зачекай… хто ти? Тобто, дякую, звісно, що врятувала, я просто…
– У тебе занадто багато питань, – Світилка обернулася, тримаючи перед собою свічник. Вогники свічок тріпотіли в повітрі, але не згасали, підсвічуючи обличчя дівчинки. Один вогник – у центрі – був теплим, як сонячний вогонь, а два інші – біло-блакитними, наче місячне світло, – А ще тобі тут не місце. Хочеш отримати відповіді? То пограйся зі мною. Переможеш, я відповім на три запитання, а як ні – горітимеш для мене. Вічно, – вона усміхнулася і ця усмішка змусила Сову відсахнутися. Дівчинка, що дивилася на неї крізь вогники свічок, була чимось значно небезпечнішим за Палуса. Якби пір’я на плащі Сови було її власним, воно б зараз настовбурчилося від жаху. Заперечно похитавши головою, дівчина втупилася в болотяну воду, уникаючи дивитися в сірі, наче просякнуті туманом, очі.
Світилка цокнула язиком і стенула плечима. – Ну як хочеш. Тоді можеш спробувати наздогнати ту потвору. Може, він тобі щось та скаже. Зрештою, він тобі тепер винен: як-не-як, ти досі існуєш після зустрічі з ним, отже… формально він програв. Якщо наздоженеш його, має зробити тобі пророцтво. Тільки не запитуй у нього, як ти помреш, – дівчинка знову вишкірила дрібні, гострі зубки у хижій посмішці та злегка клацнула ними. Звук був таким, наче хтось гримнув покришкою домовини. Сова мимоволі здригнулася, чим викликала у Світилки тихий сміх, далекий, наче він долинав з глибокої криниці, хоч дівчинка і стояла зовсім поруч.
Потерча притулилося Сові до плеча й обійняло її за руку, припадаючи до ліктя кістлявими грудьми. Світилка знову стенула плечима.
– Та добре, нащо вона мені здалася? Дивний ти, малий, вона ж… – дівчинка глянула на Сову, трохи скривилася, наче відчувши відразу, але договорювати не стала. Просто розвернулася і рушила геть.
– І що це за мара була? – Сова тихо зітхнула і вже вдруге погладила потерча по голові, – Та однаково дякую, зрештою, це вона відігнала Палуса… і навіщо йому знадобилося мене топити?
– Тихо, бо ще накличеш. Це її дочка. Люди мруть як мухи, тому мати вся у справах, а Світилка собі грається, розважається. Ти краще не думай про цих двох. І затям нарешті: тут не буває друзів. Не довіряй болотяним істотам, це в лісі звірі нападають, коли голодні, а тут не так. Тут вони просто розважаються. Для них усе це – гра, розвага. Ти просто частина цієї гри. Кожен, хто тут опинився. Не знаючи правил – не починай гратися, бо програєш, а програш означає кінець, ну або вічне рабство, – зітхнув хуха.
– Чекай, але ж цей малюк також болотяний… чому ж він нам допомагає? І Світилку ви двоє привели… – Сова непевно підвелася на ноги. Потерча тихо обійняло її за пояс, підтримуючи.
– Це інша історія. Потерчата колись були людьми, ти ж знаєш?
– Чекай, хіба вони не народжуються з болота?
– Ні, вони – духи, як і я, тільки… я з самого початку дух, а вони… це діти, які прожили занадто мало. Хтось втопився, хтось загубився… по-різному. Зрештою, помирати їм рано, ось і бродять. Якщо інша людина дасть їм ім’я, вони зможуть звільнитися і піти далі… а якщо цього не станеться, то їх візьме на виховання хтось зі старших духів і перетворить на когось, схожого на себе, або просто з’їсть. Взагалі я це до того, що наш малий міг тебе знати, адже ви обоє – люди… він може бути з твоєї родини або якось так. Він не може говорити зі своєї волі, але, схоже, впізнав тебе. Кров не водиця, ось і маєш, – Хуха скорботно зітхнув.
– Ти… справді знав мене раніше? – Сова глянула на потерча. Малюк трохи постояв, а потім непевно кивнув.
– Але я думала, у потерчат є голос… вони ж кличуть у лісі, заманюють в болота, я сама бачила, як таке траплялося з іншими.
Потерча затулило рота обома долоньками та заперечно захитало головою, потім вхопило Сову за рукав і обережно потягнуло за собою.
– Зачекайте, моя торбинка! Наша їжа! – похопившись, Сова стала озиратися, але жодного сліду торби поруч не було, – ну, як же так?!
– Вона пішла на дно, радій, що сама ціла… їжа то таке, а от вербову гілочку ми загубили, це погано, – похнюпився хуха.
– Ні… ні-ні-ні, так не може бути. Чекайте, ми з Палусом були в степу, торбина лежала поруч, ми точно ходили по землі, вона не могла там втонути або зникнути. Або він її вкрав, або… нам треба за нею повернутися, – Сова почала нервово метушитися, сновигаючи з боку на бік невеличкими колами. Якоїсь миті дівчина мало не провалилася в глибоке трясовиння: потерча ледве встигло відсмикнути її з небезпечного місця і замахало руками.
– Він правий, зупинися. Невже ти не розумієш? Палус забив тобі памороки, наслав морок. Він обдурив тебе і завів у трясовину. Поводив манівцями, щоб зачарувати, а тоді вбити. Торбина втонула, все, її немає. Нам треба йти… і якнайдалі звідси, раптом він повернеться? – хуха благально склав лапки, – Послухай мене хоч зараз, ти вже тут мало не загинула, нам не можна губитися.
– Я тут через тебе! Ти хотів сюди, я не хотіла! І я не можу нікуди йти без їжі! – у неї запаморочилося в голові, – Може ти й дух, а я людина. Що мені, очерет жувати?! Ти хоч розумієш, що таке помирати від голоду? Я ж збожеволію тут… здичавію… ні. Ні-ні-ні, краще я знайду цього Палуса. Вб’є то вб’є, хоча б швидко, а ота… Світилка сказала, що він мені винен. Отже, я можу вимагати, щоб він повернув мені їжу. Я нікуди не піду отак. Ви зі мною, або ні, але я маю знайти харчі. Якнайшвидше.
Вона задихалася. У лісі було страшно, але там завжди знаходилося бодай щось. Ягоди, шишки, гриби, дрібні тварини… а тут… що робити? На болоті немає нічого. Вона ж не може харчуватися намулом? Сова розпачливо схлипнула.
Хуха і потерча перезирнулися. Дівчина стояла, обхопивши себе руками й похитуючись з боку на бік. Вітерець грався з полами її плаща. Важкого, брудного, мокрого… але вона його не знімала. Це була її безпека. Примарна та уявна. Така ж примарна, як спогад про мішок, повний грибів. Безпека від хижаків та безпека від голоду. Схоже, друга була для Сови навіть важливішою за першу.
Потерча обережно взяло її за руку. Болотяний малюк зробив кілька жестів у повітрі, потім похитав головою і просто потягнув Сову, мовчки, самим лише поглядом прохаючи йти за ним.
– Він знає, де Палус і відведе нас, – хуха похнюплено зітхнув, – Але я б не йшов туди… там небезпечно. Можливо там будуть болотяники та інші потерчата. Не такі, як цей малий. Ризик того не вартий.
– Я не можу… без їжі. Не можу, хухо. Вона мені потрібна… я краще швидко помру в болоті, ніж буду загинатися з голоду. Будь ласка, зрозумій мене, – Сова глянула на потерча і слабко усміхнулася кутиками губ, – Ходімо.