Світилка зупинилася серед вихолощеного, поглинутого болотяною каламуттю степу та озирнулася, тримаючи поперед себе свічник. Сірі очі дивилися крізь вогники свічок і бачили минуле, теперішнє та майбутнє. Минуле горіло мертвим вогнем, бо вже відбулося, майбутнє – бо ще не народилося і лише теперішнє сяяло теплом. Щоправда, тисячолітня дівчинка не могла його відчувати.
Чому Лісовик обрав цю здичавілу птаху? Від людини в ній залишилися лише клаптики, пошматовані стражданнями настільки, що зшити їх разом вже неможливо.
– Мамо, навіщо це все? – відчувши за спиною холодний, глевкий запах розритої могили, Світилка знала: мама поруч.
Марена стояла, одягнута в довгу білу сукню з вільними рукавами. На сукні не було жодної зав’язки чи паска і вся вона була зіткана з холодного, сивого туману. Дві товсті Маренині коси чорними канатами падали на землю, в праву косу було вплетено червоний шкіряний мотузочок, а в ліву – дрібні білі перлинки. Мати завжди здавалася Світилці красивою і грізною. Могутня – усе живе рано чи пізно опиняється біля її ніг, усе мертве – належить до її царства і лише вона сама ні до кого та ні до чого не належить. Навіть Час схиляє перед нею сиву голову…
– Якщо зникне життя, не буде й смерті. Щоб жати, потрібно сіяти, а на болоті збіжжя не зійде, – Мара підійшла впритул до Світилки, м’яко торкнулася світлого доньчиного волосся, глянула крізь полум’я її свічок.
Невелика хата була охайно прибрана. На покутті – майстерно вишиті рушники, що наче обіймають старовинну, мабуть, ще дідівську ікону. Піч – як витвір мистецтва – сяє квітковим візерунком… а потім закривавлені тіні жбурляють ікону об підлогу, зривають зі стіни рушники, нишпорять у запічку… навіть намальовані квіти неначе в’януть з їхньою появою. Мара дивиться у вікно. Вона стоїть у дворі, коло воза, навантаженого мішками: картопля, буряки, квасоля, кукурудза, збіжжя… Повітря пахне медом. У сусідньому дворі голосить жінка, схилилася над юнаком, що втупився скляними очима в небо – там робота Мари закінчена. Тут – розпочата. Бо так вирішили закривавлені тіні.
Мара зітхає: наче їй бракувало справ і без цієї «Нової Економічної Політики». Ну що за люди?
З воза падає одне яблуко. Червоне, як тіні, як стяг над сільрадою, як пляма на грудях юнака, що лежить за тином, у сусідньому дворі. Яблуко котиться Марі під ноги, зачіпає яскравим боком полу її сукні. На гладенькому боці з’являється темна коричнева пляма: яблуко підбилося й почало псуватись. Червона тінь виходить з дому, грубо штовхає стару жінку, що чіпляється тіні за рукав. Підбирає яблуко, кидає на воза та гукає, що час рушати.
Мара ще раз зазирає у вікно: молода жінка, малюк, стара мати надворі… злякана дівчина в кутку. Гарненька, з очима такого кольору, наче розплавлений цукор. Мара знає, що прийде сюди чотири рази, але хто за ким – ще невідомо. Майбутнє змінюють люди. Вони самі стають у чергу, а віз… невдовзі буде навантажений зовсім не мішками з їжею. Мара бачить це на чорній дошці, освітленій блакитним полум’ям Світилчиної свічки. Минуле… все вже сталося, але зазираючи туди, навіть вона сама втрачає відчуття часу. Поринає в мертву мить і та немов оживає, ввібравши у себе всю увагу володарки-Смерті.
– Мамо? Ти згадуєш їх? – Світилка торкає Мару за рукав.
– Я згадую кожного, з ким зустрічалася. Та декого – частіше за інших. Якщо випадок був… незвичним.
– Ти… граєшся з ними?
– Я шукаю можливості, – мати глянула на доньку очима кольору жалоби. Свічки мерехтіли між двома обличчями потойбічних істот, – Це неймовірна земля. Навіть у смерті тут знайшлася дитина. І з п’яти колосків на цих полях виросте новий врожай. Все, що я можу зробити – дати йому ще трохи часу.
– Але ти не можеш вирішувати, кого забрати, а кого ні. Ти не можеш відступитися, це ж…
– Я не відступаюся. Лише очікую, Світилко. Моя робота в тому, щоб чекати, а тоді приходити за тим, що було моїм від народження. Щоб зібрати гарний врожай, треба дати йому достигнути та залишити трохи для наступної посівної.
– Мамо, та яка ж тут посівна? Озирнися: болото скрізь.
– Болото можна висушити. Запитай у батька: він може все.
– Я завжди вважала, що Час наближає Смерть, а не навпаки. Зміна порядку призведе до хаосу, ти ж сама навчала мене…
– Час наближає Смерть, але він також дає і простір для Життя, Світилко. Якщо я заберу всіх, нічого не залишиться.
– Прийдуть інші, немає незамінних людей.
– Сіяч так захотів. Болотяники не повинні замінити хліборобів.
– Сіяч? То чому він сам не втрутиться? Відколи це ти в нього на побігеньках?
– Від народження світу. Годі про це. Ти й сама все розумієш, просто твоя натура зіткана з суперечностей. Тому й не відчуваєш у собі згоди. Ти так дивовижно поєднала в собі темряву і світло… – Мара торкнулася доньчиної щоки й Світилка відчула холодне тепло. Мертве тепло, яке зігрівало тільки прихованою за холодом любов’ю. Смерть любила свою дочку, а дочка любила матір. – Мені час повертатися до роботи. Наглянь за нею. Тільки непомітно, ми не повинні втручатися…
Сказавши так, Мара розчинилася в повітрі холодним туманом, а Світилка спантеличено похитала головою, біляво-сивою, як у батька, що затримав для матері момент, вигравши краплинку позачасся для цієї розмови.
– Гарне ж у нас «невтручання» виходить. Ну добре, батьки є батьки, я зроблю те, про що просите. Наскільки зумію… – Дівчина піднесла свічки ближче до очей та зазирнула у бліде полум’я свічки минулого. У вогнику танцювали тіні. Три виснажені, сухі постаті сиділи за столом. Хата припала пилюкою, у кутках – павутиння, яке немає сил прибрати. На столі – ані крихти. Маленьке хлопча гризе і слинить хустину. Це мамина, щоправда, мами з ними вже немає. Лише бабця Орися та старша сестричка. Тато першим десь зник, малому того ніхто й не пояснив: куди він подівся. Пішов заробіток шукати – і все. Може, як сусіда дідо Степан – впав надворі й так забився, що вже не підвівся? Бабця казали, то від голоду, тому малий намагається не бігати, щоб не впасти. Рухатись треба менше: берегти сили.
– Дитино, візьми, може, вдасться обміняти… – Бабуся кладе на стіл намисто. Блискучі червоні ягоди притягують усю увагу малюка. Він тягнеться рукою, хоче потягнути до рота, але сестра плескає його по долоні: не можна.
– Бабусю, це ж мамине… – голос у неї тихий-тихий, як вітерець у торішньому листі. Цьогоріч листя немає: поїли все.
– Більше міняти ні́чого. Та й Катрі воно вже не знадобиться, а вам жити треба. Їсти треба. Йди, дитино, бо я вже не годна. Йди та вертайся, бо малий довго чекати не зможе, та й… не лишився б він сам коло мене…
Сестра від тих слів аж зблідла. Схопила червоно-блискучі «ягоди» намиста зі столу, обійняла бабцю, наче в рятівну соломку вчепилася.
– Навіть не думайте такого. Піду, все зроблю, але щоб ви діждалися. Обіцяйте.
Дмухнув холодний вітерець, вогник свічки затремтів і видиво розвіялося, мов ранковий туман на сонечку. Світилка нахилилася, опустила руку в болото, понишпорила, врешті вийняла з трясовини обірвану нитку з кількома кривавими ягідками-намистинами.
– А гарне було намисто, – приклала нитку до худої шиї. Глянула на своє відображення в темній болотяній воді, та скривилася. Червоний колір Світилці не личив. – Може, повернути власниці її згубу?