Над болотом голосно кумкали ропухи, дзижчала дрібна комашня. Потерчатко вело Сову за руку, міцно чіпляючись за дівчину тоненькими, сухими пальцями. Здавалося, маля боїться опинитися покинутим, хоча воно й було єдиним, хто знав брід крізь трясовину. Хуха їхав у Потерчати на плечі, Сова раз по раз озиралася, але болотяне царство тягнулося вздовж і впоперек однаково нудним краєвидом. Дивним було тільки те, що за весь час вони жодного разу не натрапили на болотяників, хоча це було й на краще: як давати ради з болотяними створіннями Сова не знала. Нарешті Потерчатко зупинилося і змахнуло рукою вперед, підвівши на Сову вогники сліпо вирячених очей. – Що? – не второпала дівчина.Потерча зробило крок, злегка тягнучи її за собою. Ноги малюка вгрузли у болоті до коліна, схоже, десь там, під каламутною водою, був спуск униз.– Я не можу лізти на глибину. Може, ти під водою і дихаєш, але не всі так уміють, – спогади про вимушене занурення у болото були ще занадто свіжими, Сова запручалася, але чіпкі пальці Потерчати тримали міцно. Болотяний малюк наполегливо тягнув дівчину за собою. Вуста малюка німо кривилися, наче він хотів щось сказати, але жодного звуку Сова так і не почула.– Іди, не бійся. По-моєму, Потерча знає, що робить, – Хуха поглянув на Сову, – бачиш: він намагається пояснити… хоча зараз я теж не розумію… гаразд, спробую сам.Сказавши так, маленький дух стрибнув з плеча Потерчати й зник під водою, тільки пліснява над болотом заколисалася. Потерча і Сова завмерли, спостерігаючи, як заспокоюється вода. Врешті, коли над болотом вщухли останні хвилі, а Сова вже почала нервувати, що Хуха втонув, щось пошкрябалося їй об ногу, зачепилося за край плаща і подерлося вгору, доки над водою не з’явився мокрий і замурзаний Хуха.– Пірнай, спробуй. Дихається важкувато, але… думаю, все буде гаразд. Це вхід для своїх. Так само, як ми в Оха дихали під землею, так буде і тут. Здається…Сова глибоко вдихнула і, тамуючи подих, пірнула у болотяну каламуть.Земля під ногами була м’яка і слизька водночас, наче вони йшли розмоченою глиняною стежкою. Плащ заважав іти, тягнувся поза спиною важким шлейфом. Спершу Сова рухалася із заплющеними очима: Потерча тягнуло її за руку і вона йшла, довіряючись малому провідникові. Щомиті чекаючи, коли почне задихатися. Та ні. Вона не задихалася. Наче отой вдих над болотом заповнив її легені з запасом. На якийсь час. Обережно розплющивши очі, Сова побачила довкола каламутну воду, гнучкі зелені змійки рослин, що тягнулися з глевкої землі, хмаринку ріденького світлого волосся, що плавало довкола голови Потерчати. На глиняній стежині під ногами було видно сліди чобіт. Потерчатко вказало на них і ще настирливіше потягнуло Сову за собою. Рухатися під водою було важко, болото засмоктувало, стримувало рухи й Сові деколи здавалося, що вона рухається навіть не крізь воду, а крізь густий желатин. Пройшовши зовсім трохи, дівчина почувалася геть виснаженою і була готова просити про відпочинок, але спроба заговорити відгукнулася болючим спазмом у легенях. Потерча одразу притисло вказівний палець до стиснутих вуст. Якщо хочеш витримати в болоті – мовчи – зрозуміла Сова. Довелося терпіти, притримуючи на плечах важкий плащ, ледве човгаючи ногами, дівчина йшла, вже й не дивлячись перед собою. З кожним кроком її ноги глибше вгрузали в стежку і, якщо раніше глевка земля хлюпала під стопами слизьким брудом, то зараз густа, наче глина стежка, сягала Сові вище колін. Сорочку і плаща довелося задерти й нести в лівій руці, бо ж праву долоню до болю стискав болотяний малюк. І добре, що стискав, бо без нього Сова, ймовірно, вже знепритомніла б від утоми. Аж раптом десь там, у брудній глибині, дівчина відчула, що за щось перечепилася. Впасти їй не дозволило потерчатко: підтримало, поставило на рівні ноги, а тоді присіло навпочіпки, глибоко занурилося в бруд на болотяному дні, аж доки Сова не відчула, як невидима сила затягує її, всотуючи глибше, разом з масами бруду під ногами. Дівчина хотіла виплисти, інстинктивно заборсалася у воді, випустивши з рук свій одяг, але важка, намокла тканина потягнула її вниз, туди, де під шаром піску, глини й намулу, Потерча відкрило двері, чи радше люк, кудись углиб… Сова впала навкарачки. Було не боляче: під собою дівчина відчувала нічогенький шар намулу та м’якого мокрого піску, змішаного зі старими водоростями. Коли хмара з піску та намулу трохи осіла у брудній воді, Сова побачила коло себе і Хуху з Потерчам, а ще – пару чобіт. Тих самих, які носив Палус. Озирнувшись, Сова зрозуміла, що опинилася у справжній норі, наче в кротовому тунелі глибоко на дні. Було темно, лише очі Потерчати світилися жовтувато-зеленкавими вогниками, яскравими, наче ліхтарі. Від їхнього світла усе довкола здавалося якимось моторошним і несправжнім. На вкритих моховинням стінах здригалися тіні. Нора виявилася не дуже глибокою, всього за кілька кроків Сова побачила розгалуження: з одного боку тунель повертав праворуч, а попереду був глухий кут, засипаний наламаним очеретом та дрібними камінцями. Там, під стіною, у купі мотлоху, заворушилося щось живе.Потвора, статура якої лише віддалено нагадувала чоловічу постать: широкі, але згорблені плечі з надто довгими, худими руками, короткі ноги з покрученими, наче в цапа, стегнами, що переходили у велетенські пташині ноги, схожі на курячі, тільки більші за розміром. У скуйовдженому чорному волоссі заплуталися оберемки водоростей і тільки чорні очі горять двома жаринами. Сова мимоволі сахнулася. Широкий, як у жаби, роти істоти розтягнувся і гострозубо вишкірився. – Чого припхалася? А нема твого лантуха. Все, втонув. І ти втонула б, якби не Маренине поріддя. То що? Чого тобі? Гадаєш, як тебе за патли витягнули, то ти вже й на коні? А дзузьки. В мене очі далі твоїх бачать. Не буде по-твоєму. Немає лантуха. І сама ти, як той лантух. Травою і пір’ям поростеш. Дарма ти болотяного царя шукаєш. Тут його сила і його влада, треба було тобі стежки триматися, а тепер ти в болото вгрузла. Думаєш, вдруге тебе хтось витягне? А ні, – істота рвонула вперед, схопила Потерча за горло та пожбурила собі за спину. Болотяний малюк, наче шарнірна іграшка, відбився від стіни та впав на землю. Сова почула тихий хрускіт. Стало темно, адже очі Потерчатка більше не світилися. Схоже, болотяний малюк більше не рухався. – Думала, мій служка буде в тебе на побігеньках? А ти знаєш, яка кара за непослух своєму володареві у болоті? – Сова тільки чула бридке булькання, не розуміючи: сміється істота перед нею, чи захлинається? Потім сміх різко урвався. – То що ти хочеш? Запитуй, раз прийшла.Сова виставила руки поперед себе, сподіваючись дійти до стіни, знайти Потерча, користуючись темрявою, однак Палус чудово орієнтувався в мороці, на відміну від неї. Довкола зап’ястків дівчини стиснулися крижані пальці. – Навіть не мрій. Це мій раб, ти не маєш над ним ані прав, ані влади. Запитуй, поки я не передумав!Дівчина відчула, що задихається: вона хотіла говорити, але не могла.– Як нам знайти болотяного царя? – долинув з пітьми голос Хухи.– Питати має вона! – Палус так струсонув Сову, що вона мало не впала.– Ти знаєш, що вона не запитає під водою. Відповідай мені, або витягни нас звідси, якщо такий принциповий. – Чудово, – різким ривком потвора стрибнула вперед і вгору, жбурляючи Сову крізь темряву… Різкий вдих. Ковток холодного повітря, падіння у брудну воду, але на стежку, не на дно. Просто під пташині ноги згорбленого страховиська.– Що ти таке? – Сова мало не вигукнула, та прикусила язика. Озирнулася – болото. Поруч відсапується Хуха, Потерча… схоже, з болота більше не випірне. Дівчина здригнулася. Потвора перед нею чимось нагадувала велетенську, спотворену ропуху. Згадалося, як Хуха говорив, що жаби їдять потерчат.– Запитуй! Ну?! Я не маю на вас часу, – гаркнула істота.– Як звали хлопчика?– Що? – страховисько скривилося.– Ім’я для Потерчати. Ну?Палус зареготав. – Дурепа. Він вже мертвий, чуєш? Мертвий. І належить мені. Жодне ім’я цього не змінить.– Але я маю право на запитання. І запитую ім’я, – Похитуючись, вона підвелася на ноги, тут, у тьмяному світлі зауважуючи, що вища за потвору на добру голову. – Богдан! – голос потвори репнув, наче луснула шкіра, напнута на барабан. Страховисько шубовснуло у воду.– Назви його. Тричі назви й поклич до себе. Швидко! – Хуха аж підстрибнув на місці.– Називаю тебе Богдан, називаю тебе Богдан, називаю тебе Богдан. Виходь, іди до мене, – швидко проказала Сова і нахилившись, інстинктивно сягнула рукою під воду, одразу ж знаходячи в намулі тоненьку долоньку.Висмикнутий з води хлопчик мав від сили чотири рочки. Мокрий і брудний, він – одначе – здавався таким… живим. Більше не схожий на виснажений скелет, обтягнутий шкірою, малюк мав рожеві щічки, карі оченята і світле, з кучериками волосся. – На! – тицьнувши щось Сові в руку, хлопчик сонячно усміхнувся і зник, наче його ніколи й не було. На долоні дівчини залишилася обірвана нитка з кількома великими червоними намистинами. 
***– Ти добре здогадалася… інакше мамун з’їв би малого. Шкода, що дорогу нам тепер ніхто не вкаже. Ти мала тільки одне запитання… а дитині в болоті взагалі робити нема, чого, – зітхнув Хуха.– І їжу ми не повернули, – зітхнула в собі Сова, перебираючи в руках намистини. – Що це, як думаєш?– Намисто. Таке люди носять, для краси.– Гарне, тільки яскраве. Видно здалеку.– А ти на руку зав’яжи і сховай під рукав, – запропонував Хуха, – на пам’ять про малого.– На пам’ять… – луною озвалася дівчина, – Якби ж-то вона в мене була…Та нитку з намистинами таки зав’язала. Хай буде. На пам’ять…– Ну, ходімо… прийшли ми сюди удвох, удвох і впораємося. Шкода, що малий не з нами, але йому це на краще. Інакше став би він мамуном або ж мамуновим обідом, ¬– махнув лапкою Хуха.– Ким став?– Такою ж потворою, як Палус. Він тільки прикидався чоловіком. Поки в чоботях ноги ховав, а насправді – мамун – потвора болотяна. Заманює людей у болота і топить, а потерча, мабуть, спіймав і привласнив собі, щоб був на побігеньках. Якби малий у нього досить довго пробув, то й сам став би, як він. За умови, що Палус його не з’їв би. Звісно, якщо ця потвора назвала тобі справжнє прізвисько. Бо вигадувати собі імена вони завжди готові. Різні, на кожен випадок життя. Ходімо. Треба пошукати безпечне місце щоб перепочити. І за торбою не шкодуй. Не повернемо вже. Головне, що самі цілі. – Цілі… тільки їсти хочеться… – Сова задумливо глянула на червоні намистини в себе на руці. Наче достиглі вишні. Червоні-червоні… Сова завмерла. Червоний колір. Він означав щось дуже важливе. Червоні… оті червоні готували продрозкладку. В дівчини зашуміло у скронях. Присівши навпочіпки, Сова схопилася за голову. Збіжжя. Яблука. Навіть вишні… потрібно було збирати. Згадалося: у дворі стояла підвода – великий віз, навантажений мішками. Довкола походжав чоловік із рушницею. Ще декілька – вантажили ті мішки, а вона… дивилася? Знадвору долинав чийсь плач, голосила жінка. На підлозі лежав зіжмаканий рушник, а коло нього…