Сова замотала головою. – Ні. Ні, це просто сон. Примарилося… То все болото з його випарами. Так і з глузду можна з’їхати. Треба йти. Знайти щось поїсти і вибиратися звідси.
Мокрі сорочка і плащ неприємно обліпили тіло. Сутінки ставали дедалі темнішими, дівчину судомило від холоду. Хуха занепокоєно глипав чорними намистинками оченят.
– Ти чого це? Погано стало?
– Нічого. Здалося. Ходімо звідси, – Сова смикнула нитку на зап’ястку: хотіла позбутися намистин, які спровокували дивне видіння, але не змогла. Нитка, мов залізна, не рвалася і край. Міцно обвила зап’ястя – не здереш. – Та що ж це?! Навіщо Він дав мені цю погань?!
– Погань? – Перепитав з-за спини знайомий голос. Дівчинка зі свічником схилила на бік світленьку голівку.
– Стривай, а ти чому повернулася? – Хуха раптом занепокоївся, наїжачивши на спині зелені травинки. – Чого тобі треба?
– Та ось, знайшла, хотіла віддати, – Світилка простягнула на долоні велику намистину. Сова сахнулася.
– Не треба. Не візьму. Мені вже оцього досить! Вп’ялося в руку і не знімається, – дівчина показала зап’ясток.
Світилка трохи підняла свічник, наче хотіла краще роздивитися намистини крізь вогники свічок.
– Он воно що… Ти дала потерчаті ім’я, тож малий віддячився. Та бачу, тобі такої дяки не треба? – юнка підступила ближче і довкола стало ще холодніше. Сова здригнулася: відчуття було таким, наче вона стрибнула в озеро з крижаною водою.
– Мені нічого від тебе не треба. Просто йди своєю дорогою… не займай нас.
– Так я і йду. Моя дорога з твоєю перетинається, – Світилка мало не муркотіла, але то було якесь недобре, страшне муркотіння, від якого спиною забігали мурахи. Вона підступила ще на один крок.
– Припини, – Сова хотіла сахнутися, але її ноги заклякли на місці: вона й не помітила, що знову встрягла в болоті.
– Якщо будеш так всього лякатися, ти ніколи звідси не вийдеш, – обхопивши Сову за талію однією рукою із затиснутою в кулаці намистинкою, Світилка ривком витягнула дівчину на стежку. – Вгамуйся: я не збираюся тобі шкодити. І намистину візьми.
– Не хочу. Не треба мені того.
– Ну і вперта ж ти, – Світилка похитала головою. – Мене до тебе матір послала. Сказала за тобою наглянути, а як наглядати, якщо ти сахаєшся?
– Я не знаю твою матір. І щось мені підказує, що з тобою теж знайомитися не вар…
– Почекай, – втрутився Хуха, – Тебе Марена прислала? Навіщо їй дівчина, вона ж…
– Їй твоя подружка не потрібна. Тому й прислала. Я, коли чесно, сама не розумію. В минуле дивлюся – все ясно. Зараз начебто – теж, а мати мені про майбутнє торочила. Хоча яке тут майбутнє? – Світилка якось дивно глянула на Сову і важко зітхнула. Наче вчителька, яка ніяк не могла пояснити нетямущому учневі щось дуже просте.
– Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. З’їж, не пручайся. Ти ж була голодною?
На простягнутій долоні Світилки заблищала вишнева ягода. Не тямлячи себе, Сова схопила частунок і, мало не захлинаючись, проковтнула, навіть не жуючи. Шлунок одразу скрутило болючим спазмом.
Перед очима спалахнуло білим світлом і дівчина побачила: червоне намисто, затиснуте в посинілій від холоду руці. Зап’ясток стирчить з широкого коричневого рукава… щось таке, наче дублена куртка. Завелика, ніби з чужого плеча. Живіт болить так, що хочеться вити, холодно, голова паморочиться, але треба терпіти. В жодному разі не їсти сніг. Минулого тижня сусідські дітлахи вже наїлися. Добре, що братик занадто малий, сам на двір не пошкандибає. Хоча, може й ніколи вже… щоб ті совєти прокляті, провалилися!
Дівчина важко підводиться, міцніше стискає намисто, червоне, як лють. Треба йти. Треба, заради малого, заради бабусі, заради пам’яті про маму. Така далека та пам’ять, ніби морок. Ніби ніколи мами й не було. Та ж ось вона сама – тут, жива, а якщо жива, то неодмінно мала бути матір. Треба йти. Намисто. Треба йти і обміняти його. Воно – дороге, зі справжнього корала. Срібло в пунктах обміну міняють на хліб. То, може, зміняють і коралі? Отак мама і після смерті їх вирятовувала. Раніше бабуся ходила… а тепер не здужає, тож тепер – її черга. Її, тільки хто вона, де вона – дівчина не тямить. Холодно, сніг такий сліпучий, що нічого, окрім руки з затисненими в кулаці намистинами й не видно… Ноги не слухаються, вгрузають у сніг. Дівчина робить крок – і падає у болото.
– Ну? Як воно? – Світилка нахиляється над Совою. Глузує, чи що?
– Ти навіщо це зробила?! Навіщо, га?! Подобається знущатися?!
Сова кинулася на дівчисько. Хотілося вчепитися в зухвале обличчя, видряпати очі, стерти з блідих вуст глузливу посмішку… але Сову різко трусонули за плечі. Від люті залишилася лише безпорадність.
– Тихо. Тихо, заспокойся. Я ж для тебе… пам’ять твою повертаю. Ти ж людина, ти ж не птаха лісова, розумієш? Ти ж так і потонеш тут, – голос дівчинки рипів, як старе дерево. – Тобі треба зібрати намисто. Лише тоді звідси вийдеш. Не тільки з болота, а взагалі. До степу, як ти хотіла. Тільки не в трясовину, де тебе кинув мамун, а до справжнього степу. Туди, де буде сонце. Розумієш?
– Не хочу… не вірю… немає ніякого степу. Немає ніякого сонця, просто дайте мені спокій, – Сова заскиглила, як дитина. В руку врізався браслет, тепер вже з чотирма намистинами на нитці. Від болю і голоду дівчина знепритомніла.
– Може, не треба? – Заметушився Хуха. – Не муч її, навіщо?
– Ти хочеш позбутися болота? Хочеш, щоб дівчина на ноги встала? То не заважай. Її треба нагодувати, навіть якщо й силоміць. Інакше навіть моя мати її не витягне. Та й тобі не допоможе… спочатку допомога потрібна їй самій, хіба ти не бачиш?
Світилка наблизила свічник до обличчя Сови. Дівчина була худою, змарнілою і втомленою, наче постаріла одразу на десяток років, а на скронях, крізь пасма волосся, пробивалися маленькі, пухнасті пір’їнки.
– Що це? Не може бути, вона так довго була в лісі… я був переконаний, що з нею все не так!
– З усіма людьми це працює однаково: не знаходиш дороги з лісу – здичавієш і станеш його частиною. Вона довго трималася, але то там, на горі… ти потягнув її вниз. Болото руйнує людей значно швидше, – Світилка глянула на Хуху і підвелася. Однією рукою тримаючи свічник, іншою вона обхопила Сову поперек талії й підняла, наче дитина – велику м’яку іграшку. – Мати просила за неї батька. Час на вашому боці, але, навіть сповільнюючись, він ніколи не зупиняється. Шукайте намистини, зрештою, її пам’ять загублена так глибоко, що розсипане намисто приведе вас до Болотяного Царя. Та це станеться не раніше, ніж вона буде готова. Ходімо, віднесу її в безпечне місце.
– Ти підеш з нами? – підвів голівку Хуха.
– Ні, вона ж мене боїться, та й… бути поруч зі мною людям не на користь. Однак я буду вас навідувати. Просто будь з нею поруч і вмов зібрати намисто. Хай їсть намистини, наче ягоди. Вони повернуть їй пам’ять, а отже – її саму.
– Мене ось, що турбує: ми вже другу добу тут… але жодного болотяника… це дивно. Не те щоб я хотів з ними зустрітися, але…
– Ну, ви ж були з Палусом і на поверхні, тут болотяники не відбирають чужу здобич, та й потерча відчувало їхню присутність і водило вас обережно, щоб не зустрітися. Тепер буде важче…
Світилка привела Хуху до великого плаского каменя, що трохи виступав над болотом. Камін був старезний, вкритий цвіллю та мохом, а відтак мав приємну, доволі м’яку (як для каменя) поверхню. Довкола літали світляки.
Вклавши Сову на камінь, Світилка підсадила туди ж і Хуху.
– Вмов її шукати намистини. Тільки власна пам’ять і людська природа дадуть їй можливість впоратися з Болотяним Царем. Це буде боляче, але без цього вона з боліт не вийде… хіба що полетить. Тоді твого лісу не стане назавжди.
Світилка розвернулася, щоб піти, але Хуха підстрибнув і спіймав її за рукав.
– Зачекай! Скажи… що з моєю Ясею? Ти ж можеш побачити все… будь ласка! – Чорні оченята прикипіли до блідого Світилчиного личка.
Дівча повільно, наче знехотя, підняло руку зі свічником, глянуло на вогники свічок і заперечно похитало головою. – Все, що було, бачу лише в минулому. Зараз її немає. В майбутньому теж не видно. Зникло твоє дерево, мавка – разом з ним. Так що пильнуй дівчину. Якщо загине і ця душа, лісу більше не буде.