Сутеніло. З рота раз по раз виривалися згустки білого туману, що поволі розчинявся в обіймах Темряви.
Темрява пила людське дихання, насичувалася ним і ставала сильнішою. Лопата важко впиналася в мерзлу землю. Оксен поспішав, але від того руки хлопця лишень ставали незґрабнішими, а робота вповільнювалася. Задубіла земля пручалася, наче знала, що хотів зробити Оксен. Знала і не хотіла приймати його, бо тут – не Оксенове місце. Не його призначення. Зрештою він – чоловік, а чоловіків рідко запрошують на цю стежку. Володарка Смерть воліє зустрічати їх озброєними, з кров’ю ворогів на руках. Чоловічим дарунком є не молитви, а війна.
Зараз не Оксенів час, не його призначення і навіть лопата – не його. Крадена. Він припиняє роботу, коли небо зовсім чорніє. Безмісячна, хмарна ніч. Не та, на яку вказало ворожіння для Іль, але… цілком годиться. Темрява настільки густа, що неможливо роздивитися навіть власні долоні.
Відкинувши лопату, Оксен також не може простежити, куди вона впаде, не може навіть роздивитися прямокутник вибраної ним же ями. Добре, що він і так стоїть посеред неї, тож нема потреби шукати навпомацки. Земляні стіни довкола – рівно в його зріст.
Хлопець поволі опускається навпочіпки, трохи незґрабно сідає, а зрештою – вкладається на спину, витягнувши руки вздовж тулуба. Спершу йому навіть здається, що в землі тепло. Яма захищає від холодного зимового вітру…
Оксен заплющує очі, повільно видихає, намагаючись розслабитися. Тіло починає судомити від холоду і хлопець змушує себе думати про дім. Згадувати тепло, що розливається кімнатою, коли над казанком у печі починає пливти терпкий дух густої юшки або оленячої печені.
Іль нахиляється до вогнища, на її волоссі грають полиски вогню. Від цього попелясте, майже сіре, воно видається золотаво-рудим. Її шкіра виглядає рум’яною, щоки – не такими впалими, а очі – такими темними і блискучими… як чорний метал серпів, що носять на поясах вічні наречені.
Вдома, коло вогню, Іль здається майже здоровою і напрочуд живою. Вдома її ключиці не випинаються аж так гостро, вдома, напоєна гарячою оленячою кров’ю, вона майже не захлинається кашлем. Оксен хоче, щоб такою сестра й залишалася. З блискучими очима, завинута в хутряну ковдру. З волоссям та щічками, підфарбованими вогнем.
Проте Іль випало стати вічною нареченою. Тричі обраниця Володарки Смерті. Вона ж принесла з собою Смерть власним народженням: сповитуха буквально вирізала Іль з тіла їхньої з Оксеном матері. З темного кутка він – тоді ще зовсім хлопчисько – спостерігав, як темна, аж чорна кров скапувала на земляну долівку з простирадла.
В кривавих калюжах танцювали язички вогню. Сповитуха підняла на руки зовсім крихітне, синє немовля. Шию дівчинки тричі оперезала пуповина. Після двох діб пологів, що більше скидалися на агонію, не дихали ані матір, ані дитина.
Оксен здригнувся від спогаду. Тоді, зі свого темного кутка, втупивши погляд в мертве мамине обличчя, він молився, щоб Володарка Смерть забрала сестру також. Забрала маленьку, огидну потвору, яка відібрала ту, що була його найріднішою. Та в сповитухи були надто вмілі руки. Тієї ночі Смерть привела за руку життя. Ніхто в селищі не мав сумніву, що мертвонароджена з мертвої утроби дівчинка залишена у світі заради служіння Володарці Смерті. Великій Матері, що відкриває обійми для всього, що було і всього, що буде. Тій, до якої веде саме життя – незмінно.
Лише Оксен сумнівався. Іль була… занадто тендітною. Занадто схожою на суху лозину, зів’ялу ще від народження. Провести ніч у власноруч вибраній могилі, глянути в очі Володарці Смерті та повернутися з її обіймів… могло багато дівчат, але Іль до них не належала.
Вона б залишилася в ямі. Ніякого служіння не було б, але вічні наречені не приймуть жодних відмовок. Служити Смерті або назавжди залишитися в її руках – це привілей. Смерть не обирає, вона бере всіх. Просто в різний час. Якщо котрась наречена не підведеться з ями на світанку – нічого не вдієш. Яму засипають. Смерть отримує ту, кого захотіла – так чи інак. Вічний спокій – це дарунок, від якого неможливо відмовитися. Кожна родина щаслива, коли їхню дочку обирають. Підміна – єдине, на що може сподіватися Оксен. Смерть – богиня з мінливою вдачею. Сьогодні вона бажає одного, а завтра – іншого. Якщо вона прийме брата замість сестри – ніхто не буде сперечатися. Звісно, за умови, що Оксен зустріне світанок. Інакше Смерть отримає двох замість однієї. Мета ночівлі в ямі – маленька смерть перед великим служінням. Оксен знає: служити Смерті може лише одна наречена чи наречений з одного роду. Щоправда, чоловіків у капищі приймають не дуже охоче, але про це він подумає пізніше. Якщо підведеться на світанку.
– Візьми мене, а не її, – Оксен шепоче лише губами, без звуку, видихаючи в Темряву білі хмаринки тепла. Він гадки не має, яка вона – Володарка Смерть, але вічні наречені звуть її милосердною. Вона тамує останній біль. Вано дарує спокій та прихисток усім однаково, нікому не відмовляючи та нікого не відкидаючи. Вона приходить у свій час, визначений для всіх живих, щоб звільнити місце для чогось нового.
– Візьми мене, а не її… – Оксен перестає відчувати холод. На кінчиках пальців, здається, танцюють іскри, наче з домашнього вогнища. Здається, він навіть відчуває запах печені. Перед очима танцюють жовто-червоні іскри, поволі перетворюючись на язички вогню, що пестять м’які сестрині кучері, танцюють на чорних лезах серпів, облизують п’яти вічних наречених, коли ті стрибають над жертовних багаттям найдовшої – мертвої – ночі в році.
Оксен сонно прикриває повіки. Не так вже він і сподівався, що витримає до ранку, але однаково… хоча б спробував.
Шкода, що жертва чоловіка не дорівнює жертві жінки. Наречена залишиться нареченою навіть посмертно. Наречений буде нареченим лише доки його серце б’ється. Схоже, заміна не вдалася. .тоді навіщо це все?
Оксен кліпає, силуючись боротися зі сном. Рухатися не можна. Видавати звуків не можна. Спати можна, тільки якщо не хочеш прокинутися… Він більше не відчуває свого тіла. Тільки очі, які виїдає крижана темрява.
З небесної безодні, повільно кружляючи, спускаються дрібні зірки. Падає сніг. Застигає на вія білим інієм. Припорошує темне Оксенове волосся – наче сивина. Оксен більше не думає про вогнище та не згадує Іль. В ньому, здається, не залишилося тепла. Жодної іскри, що могла б розпалити бодай малесенький вогник.
Саме тоді, коли не залишається тепла, Вона і приходить. Бодай поглянути на те, що Їй пропонують… чи не так?