Іль сиділа на колінах перед вівтарем із запаленими на ньому свічками. Вбрана в полотняну сорочку до п’ят з червоною вишивкою довкола горловини. Свічки пахли сушеними травами і топленим жиром. Найстарша серед вічних наречених тихо читала молитву, стоячи в Іль за спиною і поволі обмотуючи товстою червоною ниткою оленячі роги, що прикрашали головний убір дівчини – важкий каптур з оленячої шкури, який стягувався на чолі за допомогою широкого шкіряного ремінця.Каптур з прикріпленими рогами був неймовірно важким, ремінець на чолі нестерпно тиснув. Іль кусала губи, намагаючись відволіктися від болю, що тугим обручем уп’явся в скроні, потилицю, спускався на шию та плечі, наче важкі хутряні пасма. Наче криваві нитки, що обплутували роги та злегка погойдувалися під вагою прикріплених на кінцях ягід шипшини.Іль перебувала у капищі вже третю добу і за весь цей час їй не дали задрімати навіть на п’ять хвилин: виспиться в ямі, звісно, якщо наважиться заснути.Чорний серп кружляв над головою, раз по раз обтинаючи нитку на каркасі з кістяної «корони». Вічна наречена виплітала для Іль нову долю. Пов’язувала її з Володаркою Смертю, відмежовувала від минулого червоним павутинням, у якому мали б заплутатися всі спогади та сумніви.Іль важко проковтнула гіркий клубок, що став у горлі. Не можна заходитися від кашлю, навіть якщо груди розриває зсередини.Не можна занапастити жертву матері. Не можна осоромити батькові кістки. Не можна підвести сиву Мору. Молитва над головою уривається. Чорний серп розтинає повітря, обрізає вогники свічок на вівтарі. Світло згасає і підземна кімната поринає в Темряву.– Підводься. Завтра, якщо буде на те воля Матері Смерті, мій серп стане твоїм. Моє ім’я стане твоїм. Мій шлях стане твоїм… – Мора бере Іль за руку і тягне, допомагаючи встати. Вічна наречена бачить у Темряві й легко та впевнено веде дівчину крізь розгалуження підземних коридорів: Смерті служать під землею. Капище схоже на поле, переоране людьми, наче кротами, з круглим, як велетенська монета – цвинтарем посередині. Сотні ям, одна коло іншої. Закопані та ще відкриті. Старі й нові – поруч. Сьогодні має викопати яму для себе Іль. Якщо вгадає місце та відкопає кістки – це буде хорошим знаком від смерті. Головне – встигнути до ночі. Лягти в землю потрібно до того, як Темрява увійде в повне право. Наступного дня, якщо Іль підведеться, їй перейдуть серп та ім’я Мори, а Морі перейде викопана могила. Якщо ні – Іль закопають, а Мора візьме собі нову ученицю, ще на п’ять років.Іль не боїться, її стільки разів називали обраницею та улюбленицею Володарки смерті, що дівчина вірить: інакше бути не може. Для Смерті нічого не важить людська неміч. Сухе тіло, кривавий кашель… Смерть проведе Іль крізь ніщо і зробить своєю. Невразливою. Вічною нареченою аж до того, як настане час її останнього служіння. Час передати серпа. Іль вірить, що це – її призначення від народження. Відтоді, як вона принесла Смерть своїй матері, відтоді, як батько не повернувся з полювання в ніч перед пологами. Відтоді, як їх з Оксеном взяла на виховання Мора, що увійшла до їхньої оселі саме вчасно, щоб завадити братові задушити сестру складеною в кілька разів оленячою шкурою.– Простіть мені, сестро… – крізь Темряву Іль чує голос Агоні. Однієї з молодих наречених, що прийшли на службу Матері Смерті минулої зими.– Лопату принесла? – Мора запитує рівно, але Іль вчувається роздратування у старечому голосі: ритуал не слід переривати порожніми балачками.Навіть у Темряві здається, Іль бачить, як зіщулюється Агоні, як втягує голову в плечі, тихо шепочучи: – Її немає.– Що значить «немає»? – Мора зупиняється й Іль мало не врізається їй в спину.– Зникла. Немає. Може, вкрали? – Агоні непевно белькоче. Чутно, як вона переступає з ноги на ногу: кістяні браслети на щиколотках видають характерне глухе брязкання.– Оксен. – Мора шипить крізь зуби, – А ну, швидко на гору. Іль знову тягнуть за собою. Здогадка наставниці обпікає груди зсередини. Невже брат міг так з нею вчинити? Пустити за вітром п’ять років навчання? Усі її сподівання? Її призначення? Та, якщо подумати, кому ще могла придатися лопата Мори? Єдине призначення тієї лопати – ритуальні ями. Від однієї вічної нареченої – до іншої. Красти лопату є сенс лише з метою підміни, а підміна можлива лише кревним родичем. Єдиний родич Іль – Оксен. Дівчина мало не задихається, доки її бігом тягнуть крізь підземні коридори, вузькими земляними сходинками – нагору. Через припорошене першим снігом поле – до ритуального клаптика землі, призначеної для поховань вічних наречених і мертвонарожених. Мора вже в літах, але спритніша за багатьох молодих. Ягоди шипшини, прикріплені на червоних нитках, б’ють Іль в обличчя. Хутряне покривало, що звисає позаду каптура, б’є по спині. Босі ноги пече сніг, зсередини ворушиться дряпучий біль. Горло спазмує від стримуваного кашлю, очі застилає сльозами. Крізь їхню солону каламуть Іль бачить край свіжої ями. Бачить припорошену снігом лопату Мори. Наблизившись до краю ями, бачить тіло свого брата, вкрите тонкою сніговою скоринкою – наче блискучим, вишитим сріблом саваном. Обличчя в Оксена бліде і спокійне. Каштанове волосся та чорні брови побіліли від інію. Губи – фіолетово-сині. Оксен лежить у могилі мертвий. Коли Мора набирає на лопату землі та кидає її в яму, Іль здригається від холодного, наскрізь чорного погляду. Мабуть, саме такими очима дивився на неї Оксан у ту ніч, п’ятнадцять зим тому, коли Мора завадила її задушити.Брат підводиться, хапається за край ями кінчиками пальців, підтягується на руках і вислизає з могили. Мора знімає з пояса свого серпа і мовчки простягає Оксенові. Руків’ям уперед. Іль згинається навпіл, заходячись кашлем. Сніг під її ногами забарвлюється кривавими краплями, та вічні наречені не дивляться в її бік.Велика Матір прийняла заміну.