Жила-була старенька Валіза. Свого часу вона добряче поїздила світом і тепер – вже в статусі поважної пенсіонерки – із задоволенням розповідала про свої давні пригоди кофтинкам, штанам та іншим речам, разом з якими проживала у величезній шафі-купе. Люди в будинку (як і сама Валіза) були вже старшими, вони давно змінили спосіб життя, прикипіли до своєї домівки, залишивши подорожі на старих світлинах і в спогадах. Іноді старенька Валіза трохи сумувала за колишніми часами, навіть мріяла про те, що господарі знову кудись зберуться і вона буде виконувати своє призначення, зовсім як раніше… дбайливо зберігатиме у собі найнеобхідніші речі, летітиме над землею в руках господаря або господині, роздивлятиметься довкола і вкотре відчує, який великий світ! І вона – Валіза – така необхідна та важлива для своїх людей, адже саме в ній – усе найцінніше, найпотрібніше для подорожі.Валіза жила на горішній полиці шафи, звідки її вже давно не виймали. Валіза ставала старшою і її історії – теж. Іншим речам набридало слухати одні й ті ж розповіді, тому Валізу часто просили помовчати, переривали оповідки на найцікавішому, хоча колись слухали із захватом і навіть неприхованою заздрістю… Що ж, часи змінюються. Валіза тихенько зітхала, з гіркотою усвідомлюючи, що все найцікавіше в її житті вже відбулося. Десь у кімнаті, за дверцятами шафи, бубнів Телевізор. Він розповідав людям новини з різних куточків світу, показував інші міста, інших людей… з Телевізором стареньким господарям Валізи не треба було нікуди їхати, адже вони могли побачити стільки цікавого просто тут – удома…Валіза почувалася зовсім занедбаною. Іноді у страшних снах їй навіть марилося звалище… сумний кінець більше непотрібних речей. Аж якось одного разу господарі, вчергове послухавши Телевізор, заметушилися. Господиня побігла телефонувати синові, до іншого міста, господар кинувся швидко витягувати з шафи якісь речі, а потім дійшла черга і до Валізи. При чому напхав Валізу «під зав’язку» і зачинив таким рвучким рухом, що в неї аж голова запаморочилася. До кімнати повернулася господиня зі сльозами на очах. Схоже, відбувалося щось погане. На вулиці стало гамірно і від тих страшних, гучних звуків затремтів увесь будинок, а може й ціла вулиця. Налякана Валіза притислася до ноги господаря. Старенький узяв її в одну руку, іншою обійняв дружину і повів до виходу з дому.В якийсь момент господиня заплакала ще більше, сказала, що нікуди не поїде і тоді Валіза вперше в житті почула, як господар гримнув на дружину, мало не силоміць вивів на ґанок, а тоді посадив у авто.Двигун заводився важко, довго чмихав і кахикав, адже Автівка була майже такою ж старенькою, як і Валіза, тому й не могла одразу зірватися з місця так, як це робили спритніші та молодші машини. На вулиці стало ще гучніше. З’явилися дивні чужинці: незвично вдягнені, з гучними палицями в руках. Вони ходили від хати до хати, голосно лаялися, кудись зганяли місцевих, а хто не хотів іти – вказували на тих своїми палицями і голосно бахкали. Після того бахкання сусіди падали, щоб ніколи більше не підвестися. Валіза бачила те все у заднє вікно Автівки, яка неначе зрозуміла серйозність ситуації, тож нарешті завелася і рушила з місця з усією спритністю, на яку лишень була здатна.Господар вів Автівку, намагаючись уникати чужинців з палицями, Валіза ж усвідомила, що це була не звичайна подорож, це була втеча. Бо вдома раптом стало небезпечно, а завжди надійні стіни будинку втратили свою захисну магію. Врешті Автівка опинилася в колоні. То була черга до виїзду з міста. Вервечка машин, оточена чужинцями… Десь там, попереду, всіх довго-довго перевіряли по одному. Порпалися у чужих валізах, автівках, кишенях… Валіза з острахом чекала тієї миті, коли перед страшними чужинцями опиниться і вона, та цього не сталося. Схоже, якоїсь миті чужинцям просто набридло перевіряти усіх у черзі, тому вони вирішили не пропускати нікого. Страшні палиці піднялися на людей, на автівки, на валізи, на все, що там було. Гучне бахкання залунало звідусіль, господиня закричала, Валізу прострелило жахом, а потім і болем: крізь її стінки пройшла не одна куля, в бік уп’явся осколок скла з простреленого вікна Автівки… Потім чужинці все одно порпалися в речах, а зіпсовану, прострелену в кількох місцях Валізу просто викинули на дорогу, звідки зіштовхнули чоботом у кювет. Поруч з Валізою невдовзі впав хтось іще, але це була не річ. Людина. Виявляється, людину також можна зламати й викинути… Ось тобі й подорож! Валіза мріяла про те, щоб у її майбутньому було ще місце для пригод, але ж не такої останньої «пригоди» вона чекала.Надворі була зима. Валіза лежала в снігу і мерзла, притулившись кутиком до задубілого боку людини, яку викинули разом з нею. Валіза не впізнала свою господиню, бо то була завжди жвава і говірка жінка, яка не стала б отак безладно лежати в кюветі, кинута в сніг… а потім довкола знову стало голосно. Валіза дивилася, як палає небо і згадувала страшні розповіді про звалище і місце, куди забирають всі зламані речі. Колись давно інша старенька валіза розповідала про це їй, тоді ще зовсім юній. Валіза була продірявлена в кількох місцях, без своїх людей… кому вона потрібна такою? Тепер її неодмінно спалять або вона просто зогниє тут, у кюветі, понищена і забута всіма. Небо продовжувало горіти… світ здригався і гуркотів і Валіза втратила свідомість, не витримавши усього жаху довкола.Дуже довго вона не поверталася до тями і не знала, що сніг встиг випасти й розтанути декілька разів. Син приїхав по батьків щойно це стало можливим і знайшов їх. Поруч зі старенькою, понищеною Валізою, яку пам’ятав ще з дитинства. Замочена снігом, з кількома отворами від куль, Валіза більше не була собою, але її можна було повернути. Бо вбити річ насправді значно важче, ніж людину.
Валіза опритомніла влітку. Її боковинки пестила соковита зелена травичка, довкола гули бджоли, а з її осердя, наповненого землею, в небо тягнулися квіти. Старенька Валіза тепер мала у собі квіти. Над відвойованим, звільненим з окупації будинком, пливли пухнасті хмари. Наче спогади про Маріуполь, Мар’їнку, Ізюм, Бахмут, Авдіївку, Рубіжне, Лиман, Азовсталь… Про поранену Бучу та обпечену Оленівку… Старенькій Валізі дали нове життя. Вона постала з попелу та снігу… щоб свідчити й нагадувати.
У дворі старенького дому гралися діти, які не бачили чужинців зі страшними палицями, але одного разу вони обов’язково запитають в тата про Валізу на дворі. Тоді він приведе їх до неї, покаже отвори від куль на шкіряних боковинках… і Валіза розповість свою найважливішу історію.