— А що це за книжка?— Та, Славкові вона не сподобалася, то я собі спробувала, але щось... — жінка трохи скривилася і не стала нічого більше казати, але вже з виразу її обличчя Книжка зрозуміла, що здалася дурною і їй також. Тихесенько зітхнувши, Книжка з німою надією глянула на чоловіка, який тримав її в руках. Може, вона сподобається йому?— Гм, гляну пізніше, — вирішив чоловік, оскільки їсти йому в той момент хотілося значно більше, ніж читати. Він відійшов від столу і запхав Книжку на полицю, просто тут, на кухні. Трошки лівіше від холодильника. Книжка трохи знітилася, бо її сусідками виявилися яскраві збірочки кулінарних рецептів і ще товстенький телефонний довідник, такий старий, що з нього мало не сипалася тирса. Книжка не була довідником і точно знала, що у ній немає жоднісінького рецепта, до того ж її обкладинка не була такою гарною та яскравою, як у сусідів... на цій поличці Книжка почувалася зайвою і це геть її збентежило.Родина за столом активно працювала ложками. Книжка слухала дзенькіт посуду і чекала, що можливо, люди закінчать їсти, а тоді згадають про неї, але цього не сталося того вечора, і наступного вечора теж. Родина господарів жила собі за своїм розкладом. Тато і син щоранку вирушали у справах: на роботу і до школи. Донечка була ще дуже малою, тому вони з мамою залишалися вдома. Мама багато часу проводила на кухні: схоже, їй подобалося готувати. Книжка часто дивилася, як жінка бере з полиці одну чи іншу її сусідку-збірочку рецептів і готує щось по-справжньому неймовірне. Десь за тиждень, Книжка почула розмову господарів, з якої довідалася, що жінка — кухар за професією і вже хоче швидше повернутися з декрету до роботи. Чоловік займався машинами. Наскільки Книжка зрозуміла, їх розбирали на частини і продавали. А ті, які ще були в гарному стані — лагодили і також продавали. Книжка зітхнула. У кожного мешканця дому була своя справа. Хлопчик вчився, мама готувала вишукані страви і готувалася повернутися до улюбленої роботи, тато продавав і лагодив машини... і лише вона — Книжка — стояла на полиці навіть жодного разу не читана і, схоже, зовсім нікому не потрібна. Навіть старому довідникові пощастило більше: він хоча б встиг за своє довге життя комусь знадобитися, виконати своє призначення...Одного разу Книжці навіть майже пощастило: її взяв до рук тато, коли знічев'я тупцяв на кухні, чекаючи, щоб мама закінчила готувати вечерю. Мабуть, він їй заважав, бо вона суворим голосом наказала йому сісти вже хоч десь, тож тато таки сів, прихопивши з полиці Книжку, щоб у щось втупити очі, оскільки його мобільний телефон саме був на зарядці десь у кімнаті. Книжці аж дух захопило від думки, що ось зараз її прочитають! Вона розповість людині щось важливе! Але чоловік, перегорнувши кілька сторінок, голосно позіхнув, так що аж зуби клацнули.— Що там з вечерею? Я вже дуже голодний, — сказав він, різким рухом згорнувши Книжку, так що аж палітурка хляснула об сторінки.— Ти чого? — зреагувала на звук жінка.— А дурня якась пише, — чоловік відмахнувся від Книжки точнісінько таким самим рухом, який вона вже бачила у виконанні хлопчика — його сина. Саме тому, коли її знову повернули на полицю, Книжка зовсім принишкла і похнюпилася. Всі, хто вмів читати в цьому домі, вважали Книжку дурною, а оскільки більше нікого вона й не бачила, їй нічого не лишалося, тільки повірити їм — своїм власникам. Та ще стояти тихесенько і молитися, щоб її не спалили і не віддали в макулатуру. Тож Книжка старанно виструнчувалася на поличці, намагаючись здаватися якомога тоншою і займати якнайменше місця.Мабуть, так і стояла б Книжка на поличці — усіма знехтувана і нещасна, аж одного ранку в господині задзвонив телефон. Жінка саме була зайнята приготуванням салату, тож увімкнула режим гучномовлення. Книжка почула знайомий і водночас незнайомий голос.— Христино Ярославівно, вибачайте що турбую, але я вже обдзвонила всіх, кого можна, аж пригадала, що до Вас заходила, замовляла торт на наступний місяць. Ні-ні, все в силі, просто... я у Вас вдома часом не залишала книжку? Вона така величенька, була в крафтовому пакеті. Реймон Арон*. Подивіться, будь ласка.Господиня витерла руки, зняла з полиці Книжку і поглянула на обкладинку.— Справді, у нас Ваша згуба. А я все не могла втямити, звідки в нас ця книжка взялася. Допитувала малого, може він зі шкільної бібліотеки приніс, але ж ні. Вона йому навіть не сподобалася.— Та звісно, вашому синочку ця книжка трохи не за віком. Ох, ну слава Богу. Я до Вас сьогодні ж зайду, можна? — і вже через годину щаслива власниця пригортала до грудей не менш щасливу Книжку. Одна раділа, що знайшла, інша — що знайшлася. Відтоді Книжка більше ніколи не почувалася дурною, все-таки дуже часто змістовність книжки залежить від того, хто її читає._______________________*Реймо́н Аро́н (14 березня 1905 — 17 жовтня 1983) — французький філософ, політолог, соціолог і публіцист. Є одним з авторів теорії індустріального і постіндустріального суспільств. Серед його найвідоміших праць: "Опіум інтелектуалів", "Критична філософія історії", "Виміри історичної свідомості", "Етапи розвитку соціологічної думки".