Жив собі у канцелярській крамниці гарний Блокнот. Ручної роботи, у м'якій шкіряній обкладинці, оздобленій вишуканим візерунком, з приємними кремовими сторінками з високоякісного паперу. Блокнот був таким гарним і ошатним, що не кожен покупець міг його собі дозволити, тому Блокнот вже довгий час стояв за склом зачиненої на замок шафки, оточений витонченими ручками для каліграфії та дорогими інструментами для художників. Навпроти вітрини висіло велике дзеркало і Блокнот часто милувався своєю обкладинкою і ніжними кремовими сторінками, щиро насолоджуючись тим, наскільки ж красивим і унікальним його створили. Хіба ж не щастя це — гордо прикрашати собою найвищу полицю, раз по раз відчувати на собі зачудовані погляди... але не йти нікому до рук? Насправді Блокнот був не проти переїхати до нового помешкання: як кожна річ, Блокнот хотів знайти свою людину, але це неодмінно мала бути дуже вишукана людина. Не кожен двоногий є гідним такого чудового, ошатного Блокнота і, звісно, в його людини має бути найгарніший почерк у світі. Блокнот знав, чого хоче і на менше був не згоден: жодних компромісів. Гідний Блокнот лише для гідної людини. Таку людину варто чекати, а тим часом можна милуватися собою у велике дзеркало, подекуди проводжаючи поглядом скромніші блокноти, яких виносили з крамниці скромніші люди, безумовно такі, що не були гідними прегарного Блокнота ручної роботи. Аж ось одного дня у крамниці задзвонив телефон і, після короткої розмови, Блокнот зняли з високої полиці.— Ну що, красеню, ось і для тебе знайшлася домівка, — посміхнулася продавчиня. Приємна така жіночка, але (на думку Блокнота) простакувата. Рум'яна, з круглими щоками. Такій більше пасувало б працювати в пекарні, а не з вишуканою канцелярією, ну та яка вже була. Принаймні, вона завжди тримала крамницю в чистоті і дбайливо протирала Блокнот, оберігаючи його від пилу, щоб він завжди виглядав новісіньким. Продавчиня поклала Блокнот в гарну подарункову коробку і приємно зашурхотіла папером. Блокнот заплющив очі і приготувався задрімати: його запаковували саме так гарно і дбайливо, як це пасувало такій чудовій речі, як він. Тепер залишалося дочекатися тільки зустрічі з новим власником...Прокинувся Блокнот від звуку дзвінка у двері, а незабаром почув і приємний дівочий голос: "З днем народження. Ось, це тобі".Далі був характерний шурхіт обгортки, яку поспіхом знімали з коробки, піднята кришка, світло і... Що це взагалі?!Над коробкою схилився неголений, якийсь нечесаний нечупара в окулярах з товстими скельцями, які робили його очі просто крихітними, наче у крота. Неохайні руки з загрубілими мозолями вийняли Блокнот з коробки. Блокнот подумки аж здригнувся від огиди. Кімнатка була геть захаращеною. Лампа світила зовсім тьмяно, невеликий стіл був завалений паперами, вузеньке ліжко з металевою рамою виглядало геть спартанським, наче його винесли з в'язниці. Єдиною світлою плямою в цьому обшарпаному приміщенні була дівчина. Ну, в сенсі... волосся у неї було світле. І очі. І брови. І светрик світлий. Дуже так собі светрик, як вона взагалі могла назбирати грошей, щоб купити Блокнот? І як могла подарувати його ось цьому... цьому...— Що це ти... не треба було... — нечупара, який вийняв Блокнот з коробки, виглядав зніяковілим, наче й сам розумів, що не заслуговує на таку вишукану річ.— Слухай, тобі зараз важко, я знаю, але... я вірю в тебе. І хай цей блокнот тебе надихає. Нагадує, що ти, твоя робота — того варті.Блокнот поклали на стіл, поруч з недогризком олівця. Нечупара обійняв бліду мишу. Блокнот скривився. "Фе, яка бридота. Тю, та тут ще й обгризений олівець. Цьому нехлюєві що, п'ять років? Хіба можна так?! Гей ти, мишко лабораторна, негайно забери мене звідси і передаруй комусь гідному! А краще поверни мене до крамниці, забери свої гроші і купи собі хоча б нового светра і олівець для брів. І помаду. Чуєш?! Ох, дурні люди, ви ж не розумієте мови речей! Стій, дурепо! Куди ти?! "Блокнот був у розпачі. "Я не хочу залишатися в цьому безладі!!!"Звісно, люди його не чули...— Агов, друзяко. Ти не журисі. В нас хозяїн файний, то дурне, шо троха не той-вой, зато клепки має — вагон! — В Олівця був трохи рипучий голос, від якого Блокнотові захотілося зіщулитися і затулити вуха. Звісно, якби у Блокнота були вуха... Міцно зчепивши сторінки, Блокнот прикинувся непритомним, щоб не розмовляти з отаким собі недогризком.Нечупара повернувся за годину чи дві. Розпашілий, з червоними від морозу щоками. "Мабуть, водив свою мишу вулицями, бо на пристойний ресторан чи кав'ярню в цього голодранця точно нема грошей". Блокнот подумки пирхнув і зіщулився ще сильніше, але його майже одразу вхопили задубілими пальцями. Від холоду бідолашний Блокнот мало не підстрибнув. Власник-нечупара взяв недогризеного олівця і заходився швидко-швидко щось шкрябати у Блокноті, плюндруючи прекрасні, чисті сторінки дрібними, негарними кривульками! Цей нечупара мав такий самий огидний почерк, як і вигляд. А ще він писав неправильно: лівою рукою. І погризеним олівцем. Блокнот їжачився, його сторінки кілька разів навіть зминалися від занадто швидкого темпу письма. Нечупара щось неохайно закреслював, розмазував олівець, слинив пальці перед тим, як перегорнути сторінку, схоже, навіть записував щось не по порядку! "ПРИПИНИ ЦЕ, ІРОДЕ! ТА КРАЩЕ ВМЕРТИ, НІЖ НАЛЕЖАТИ ТАКОМУ НЕЧУПАРІ ЯК ТИ!!!" Блокнот знав, що його не почують і не зрозуміють, але йому вкрай потрібно було вихлюпнути емоції. Аж раптом нечупара зупинився. Поклав Блокнот, покрутив олівець в руках. — Не те. Ідея гарна, але... не те. Наче не моя річ. Не моя. Сподіваюся, Люба не образиться... Нечупара покопирсався в паперах на столі, дістав такого собі товстенького зошита в клітинку і схилився над ним, швидко-швидко шкрябаючи олівцем розграфлені сторінки. Згодом гарний Блокнот зовсім загубився, похований під стосиками паперів та зошитів. Він втратив лік часу і вже навіть не бачив тієї вбогої кімнатки, де тепер мешкав — довкола нього було занадто багато паперу. Коли господар-нечупара нарешті взявся розібрати завали на столі, Блокнот полегшено зітхнув: тримати на своєму черевці величезний стос паперу не так вже й легко. Але що це? Нечупара виглядав значно краще, хоча Блокнот все ще його впізнавав. Окуляри інакші. Вже не зменшують очі до розмірів горошин, але очі точно ті самі, карі. Підборіддя неголене, але якось по-інакшому... і волосся зачесане. І руки чисті. Блокнот роззирнувся довкола. Скрізь коробки. Було схоже, що господар переїздить. На столі лежав зовсім коротенький, недогризений Олівець.— Агов ти, недомірку! Що тут відбувається? Оцей... точно наш власник? Той нечупара?Олівець тихенько кахикнув.— Цей "нечупара" науковець. І його дослідження з фізики нещодавно отримало Нобелівську премію. Він розплатився з боргами і знайшов нову роботу. Тому так, ми переїжджаємо, але я не думаю, що він тебе візьме. Ви ж одне одному одразу не сподобалися, — овва! Цей Олівець навчився нормально розмовляти!— Що?! Так як я можу не сподобатись? Та я найцінніша, найгарніша річ, яку цей телепень колись мав за все життя! — обурився Блокнот.— Ти вже втратив товарний вигляд, твоя краса змарніла, а цінність пописаного Блокнота залежить від того, що саме у ньому написано. Тепер ти лише старий блокнот з кількома пошкодженими сторінками, — озвався Олівець і замовк, більше не зважаючи на Блокнот. Мабуть, заснув, бо був геть зовсім стареньким.Господар покрутив Блокнот в руках, вирвав кілька пописаних сторінок і вкинув до однієї з коробок. Блокнот більше не був йому потрібен, але це Люба подарувала його... Нехай їде в новий дім, щоправда... тепер Блокнот ще дуже довго залишатиметься пустим: фізик занадто прикипів до стосика звичайних, скромних зошитів у клітинку.