Пуанти — лівий і правий — твердо вірили, що їх мрія здійсниться, тож були невимовно щасливі, коли майстер закінчив свою роботу і, спакувавши їх у коробку, передав замовникові. Пуанти чули по голосу, що це був чоловік і дедалі сильніше раділи, оскільки їм здавалося, що абсолютно всі чоловіки на світі обожнюють грати у футбол. Ох, якими юними і наївними були ці Пуанти! І яким величезним розчаруванням для них виявилося потрапити до рук дівчинки!Замовник, що забрав Пуанти з майстерні, виявився її татом. О горе! Ця дівчинка зовсім не грала у футбол, вона ТАНЦЮВАЛА. До того ж танцювала ПОГАНО. Хоча їй хотілося танцювати добре, яке діло до цього Пуантам? У роздягальні їх мрії були розтоптані. — Нові пуанти? Такій кривоногій жодне взуття не допоможе. Ти скоро вилетиш зі школи, — задерла носика гарненька дівчинка з сердитими очима і у добре поношеному тренувальному взутті. Це також були пуанти, тільки не такі нові й чепурненькі, як Пуанти, що мріяли про футбол."Може, якщо ця дівчинка вилетить з балетної школи, вона піде у футбольну секцію?" — подумавши про це, Пуанти вирішили вперто не слухатись, заважати своїй власниці танцювати аж поки вона не вирішить грати у футбол. Маленька власниця ледве не плакала, але Пуанти неначе не пускали її ноги, не давали рухатись як треба. Тренерка дивилася несхвально, вся група нишком підсміювалася, коли в Наталки затремтіли ноги від самого лише підйому на пуанти. Звісно, виконати пірует дівчинці не вдалося: взуття наче приклеїлося до підлоги, вп'ялося в ноги, і немов навіть поважчало, наче не Пуанти, а якісь гантелі. Після тренування тренерка нагримала: "Якщо не працюватимеш — діла не буде, на твоє місце черга охочих, це ясно?!"Наталці дуже хотілося заперечити, розповісти про неслухняні Пуанти, заплакати, але... поганому танцівникові взуття заважає. Дівчинка опустила очі і докірливо глянула на Пуанти. А що їм? Наталка хотіла танцювати, а Пуанти хотіли грати у футбол. В кожного свої інтереси. Так і поїхали вони додому: ображені Пуанти і ображена дівчинка.— Ну, як? — зустріла Наталку мама.— Зачекай, дай їй хоч перевдягнутися. Потім поговоримо, — втрутився тато.Наталка тихенько прослизнула до своєї кімнати, перевдяглася і знесилено впала на ліжко. Хотілося заплакати, але сліз не було... було тільки розчарування і пекучі, болісні думки: за що їй такі криві, неслухняні ноги? Чому вона така дерев'яна, їй так хочеться танцювати... хай не соло, хай не примою, просто танцювати. Не вилетіти з балетного класу. У неї ж гарна постава, підйом, пропорції. Вона підходить для балету і так любить музику! Любить артистичні, водночас німі і промовисті рухи, любить навіть ці трикляті Пуанти! Ну чому вони її не слухають?— Доню? — до кімнати тихо постукав тато. — Можна?— Заходь, — Наталя сіла, підібгавши під себе ноги, наче соромлячись їх — таких неслухняних.Тато увійшов до кімнати, присів поруч з Наталкою... трохи помовчав.— Знаєш, не одразу нам усе вдається. Коли ти була зовсім маленькою, я тебе не хотів віддавати в балетну школу. Це каторжна праця: довгі, виснажливі репетиції, жорстка конкуренція. Це було не те, чого я б тобі бажав, — він склав руки в замок у себе на колінах. — Ти тоді так тягнулася до музики, до танців... У тебе чудово виходило. Мама відвела тебе на перше заняття. Тренерка сказала, що ти маєш на рідкість добрі дані. Ти можеш стати однією з кращих. Пам'ятаєш, як тебе хвалили тоді? Яка радісна ти бігла на кожне заняття?Наталя кивнула. Спочатку в неї справді непогано виходило. Вона була кращою за станком... гнучкою і терплячою, могла годинами, монотонно і вперто відточувати рухи.— Для мене ніколи не мало значення, що скаже твоя тренерка. Я хотів, щоб у тебе сяяли очі. І якщо від балету вони тепер тільки плачуть — кинь його. Кинь і ніколи не шкодуй, я тебе в цьому підтримаю.— Але...Тато жестом спинив заперечення, готове вирватися в Наталки.— Але якщо без танцю твої очі більше не будуть сяяти, як в той час — ти скоїш злочин перед собою і перед людством, якщо зупинишся.
Тієї ночі Наталя не могла заснути. Татові слова повторювалися в голові, як диктофонний запис. Неслухняні, дерев'яні ноги хотіли танцювати.Наталя взяла Пуанти і тихенько рушила у вітальню, до встановленого спеціально для неї станка. Пуанти пручалися з усіх сил тієї ночі. І наступної ночі теж. Пуанти дуже хотіли грати у футбол, але Наталя хотіла танцювати ще дужче, тому вона поборола. Носки Пуантів стерлися, їх боки більше не блищали так, як раніше, Пуанти були вже не такими гарними, коли їх одягли на сцену. То була скромна вистава, показовий виступ учениць балетної школи. Наталя готувалася до нього годинами. Стирала носики Пуантів, раніше за всіх приїздила до студії, навіть увсі сні бачила, як повторює рухи. Її ноги вивчили кожен крок, кожен поворот в'ївся у механічну пам'ять. Разом з ногами, самі того не бажаючи, кожен крок вивчили і Пуанти. Вони мріяли про зелене поле, м'яч, про підбадьорливі крики з трибун, але їх вивели на сцену. У них тренувалися і виступили під класичні музичні партії. Їм підбадьорливо плескали в долоні, хоча вони не забили жодного м'яча. Пуанти тільки "літали", пурхали, ледь торкаючись дерев'яної поверхні сцени. Чи, радше, Наталя змушувала їх літати... У Пуантів забило дух, коли дівчинка закружляла у фуете. Чому вони не помічали раніше, яке це неймовірне відчуття?! Недовге, але таке... дивовижне! Мабуть, літати самим цікавіше, ніж примушувати летіти м'яч. Пуанти закружляли сценою, більше не намагаючись пручатися Наталчиним рухам. Дівчинка танцювала, як ніколи і Пуанти кружляли разом з нею.Щойно вистава закінчилася, Пуанти з Наталкою побігли обійняти її батьків. Усміхнений тато подарував донечці нову пару танцювального взуття. Пуанти зрозуміли, що виступали востаннє: вони так пручалися на тренуваннях, що зносилися значно швидше, ніж могли б. Так, сьогодні вони танцювали останню і єдину свою партію, однак ця партія таки вартувала того, щоб жити заради неї. Пуанти тихенько зітхнули, коли Наталка зняла їх з ніг. — Танцювати — це так чудово. Вам обов'язково сподобається, — підморгнули вони новим Пуантам.