Цей Светр був справді стареньким. Рукави його вже дещо протерлися на ліктях, тканина полиняла, вицвіла і постійно кошлатилася, Светр розтягнувся і більше не мав гарного вигляду. Він вже й не зігрівав, як колись і сам іноді мерз разом зі своєю людиною. З часом Светра перестали вдягати на вулицю, тож він перетворився на домашню річ, але навіть так почувався трохи ніяково, адже мусів витримувати конкуренцію з молодими і гарними піжамками та домашніми халатиками, пошитими спеціально, щоб вдома в них було затишно і зручно. Інші речі ніколи не ображали Светра, навпаки, вони залюбки слухали його історії про те, як він разом з господинею ходив до інституту, як минула її перша співбесіда і як Светр став "щасливим", тобто таким, який приносить успіх (на думку власниці). Светр поважали і любили в шафі, також його любила і власниця, але щоразу, опиняючись перед дзеркалом, Светр розумів, що жодна річ — не вічна, раніше чи пізніше його викинуть на сміття, або поріжуть на ганчірки... Светрові було дуже страшно: він любив життя, навіть таким, як тепер — без довгих прогулянок, лише у квартирі, з горнятком чаю і в товаристві такої ж старенької пари Шкарпеток... щоразу, коли господиня брала до рук ножиці, Светр злякано завмирав, а траплялося це часто, бо господиня була кравчинею і часто працювала вдома, навіть якщо не їхала до ательє... Светр боявся і чекав кінця...— Послухай-но, Светре, а чого це ти так завмираєш щоразу, як господиня береться до роботи? Чи не схвалюєш працю в позаробочий час? — одного разу поцікавилися Шкарпетки. Розмовляли вони завжди хором і, як то кажуть "в унісон", тому Светр навіть не дуже відрізняв Ліву Шкарпетку від Правої, хоча припускав, що Права — завжди права, а Ліва... ну, їй просто хочеться бути правою, тож вона підтримує сестру, чи якось так.— Що ви, я зовсім не проти роботи нашої господині. Вона ж любить свою справу... мені головне, щоб наша людина була щасливою і раділа життю, — озвався Светр, трохи розслабляючись, коли стало зрозуміло, що ножиці таки дістали не для того, щоб порізати його — Светра — на ганчірки. — Тоді в чому справа? Ти поводишся дивно, ми давно помітили, — наполягали Шкарпетки.— Ох... та що вам сказати? Я ж не молодшаю. Ви ще не такі старі, а я відчуваю, як зношується моя тканина, ще зовсім трохи — і я стану зовсім негодящим, — зітхнув Светр, — мені б хотілося довше побути з нашою людиною, але я передчуваю, що зовсім скоро мені знайдуть заміну. Тоді, можливо, саме ці ножиці обірвуть життя старого Светра.
— Мамо! Мамо, я вдома! — прибігла зі школи маленька дочка господині. Светр чув, як в коридорі гупнув потрфель, як затупотіли коридором маленькі ніжки, а потім двері кімнати розчахнулися, так само, як обійми господині. Светр відчув, як маленьке дівчатко тулиться до матері, а заразом і до нього. Господиня обійняла дівчинку і Светр — разом з нею. Він пам'ятав цю малечу зовсім крихіткою, чи ж один його ґудзик намагалася погризти свого часу ця маленька дзиґа? Господиня підвелася з місця і повела дочку на кухню — годувати обідом і слухати розповіді про те, як минув день у школі. Дівчатко весело балакало і у Светра стискалося серце: чи ж багато ще таких розмов він встигне почути? Ні, треба ловити момент, треба цінувати... бути тут і зараз, не витрачати час на страхи, занадто мало його залишилося... Шкарпетки співчутливо зітхали, наче розуміли і навіть поділяли побоювання Светра.І того ж вечора Светр зрозумів, що його страхам судилося справдитися: до господині завітала її мати. Принесла смаколиків, щоб почастувати онуку, обійняла дочку, а вже потім, за чаюванням, глянула на Светр.— Доню, а що ж ти собі нічого нового не купиш? Цей светрик вже на ладан дише. Так не можна: все дитині та дитині, про себе теж потрібно пам'ятати, — мама у Светрової господині була хоч і літньою, але доглянутою пані, що цінувала зовнішній вигляд речей і ніколи не вдягла б такого заношеного светра навіть для того, щоб поприбирати в ньому і викинути одразу після цього. Светр тихенько зіщулився, а от його господиня чомусь усміхнулася.— Ти знаєш, бувають речі, з якими хочеться залишитися довше. Ось цей светр пам'ятає, як я влаштувалася на першу роботу, як ми ходили з чоловіком в кіно, тоді ще студенти... закохані... безтурботні... він також пам'ятає перші рочки моєї дитини. Вона все тягнула до рота оцей ґудзик і завжди з ним заспокоювалася. Мені цей светр вже якийсь такий... рідний. Розумієш? Та й зручно в ньому. Я ж вдома, а не на модному показі. — Не знаю. Як на мене, то в нього вже спина і лікті "світяться", — старша жінка похитала головою, — зручність і ностальгія — це добре, але ж і про вигляд теж треба думати. Ти у мене красуня, жодна стара річ не зіпсує тебе, але дивись... треба собі дозволяти обновки — от, що я думаю.
Жінки ще трохи потеревенили і гостя, врешті, пішла. Господиня вклала донечку спати, прибрала в кухні, сказала чоловікові, що сьогодні лягатиме пізніше і замкнулася в своїй кімнаті-майстерні. Коли жіночі руки потягнули Светра з плечей, він зрозумів, що це його кінець... старенький пригадав усі теплі моменти, проведені з його людиною і подумки подякував за шматочок життя, який вона дозволила прожити разом з нею. А потім був шматочок мила, папір, ножиці та навіть стукіт швейної машинки! Светр не розумів достеменно, що відбувається, але відчував себе так, наче скинув з себе років з десять, якщо не більше.Жінка повісила Светр на спинку стільчика і вийшла з майстерні, але вже наступного ранку одягла його знову. Посміхаючись, вийшла до чоловіка. — Як тобі? Мама вчора сказала, що було б непогано трохи оновити мого Светра, — жінка повільно покрутилася навколо себе. Спинка у Светра була перешита, на ліктях — модні "англійські" латки, навіть ґудзики новісінькі, але це був той самий старенький Светр, з розтягнутим коміром і зі скарбничкою спогадів...— Виглядає чудово. Зовсім, як новий, але... такий вже цей светр "твій"... я радий, що ти його не викинула. Досі пам'ятаю, як ми ходили в кіно і я ненароком розсипав попкорн. Деякі зернята прилипли до светра... було і незручно, і смішно, але ти зовсім не розгнівалася. Мені здається, я тоді й зрозумів, що ти справді "моя" людина.— О, то ти зі мною через светр одружився?! — жінка вдавано розгнівалася, штурхаючи чоловіка під ребра.— Ну, може, ще через те, як ти печеш оладки, — він перехопив дружину за руки і притис до себе. — А ну, не бийся. Все, ти в полоні. Викуп — лише оладками!Пара неголосно розсміялася. Розсміявся і оновлений старенький Светр. — Знаєш, нам здається, вони тебе ніколи не викинуть, ти чи не єдина річ вдома, яка розуміє їхні дурнуваті пустощі, — трохи буркотливо, а трохи й ревниво зауважили Шкарпетки. Щиро кажучи, Светру не залишалося нічого, окрім як погодитись. Хай яким старим він буде... він таки залишиться улюбленим Светром.