В одному пеналі з простим олівцем та гумкою жив Пензлик. Дідусь подарував його онукові, коли хлопчик пішов до художньої школи разом з коробкою фарб. Пензлик був не тонкий і не грубий, доволі універсального розміру, з дерев'яним руків'ям та зі справжнього колонкового ворсу. Дідусь дуже любив онука і намагався дати хлопчикові найкраще, що міг, особливо після того, як хлопчина втратив батьків і залишився під його — дідусевою опікою. Саме після того випадку психолог порадив віддати хлопчика на малювання: це допоможе відволіктися з одного боку, та дасть змогу вилити стрес — з іншого. Пензлик знав, яка біда трапилася в його маленького господаря, тому дуже хотів потішити Артема (саме так звали хлопчика) і з усіх сил старався на кожному уроці, проте... на жаль, малюнки виходили не надто вдалими: тінь і світло часто лягали на папір нерівномірно, пропорції зображуваного спотворювалися, наче в кривому дзеркалі, та й кольори були якимись невдалими. Не те, щоб сам по собі якийсь колір був чимось поганий, просто між собою вони якось не поєднувалися: що б Пензлик не зробив, виходила така-собі сірувата мішанина з відтінків.Вчитель тільки хитав головою, але нічого не казав, Артемко ходив на заняття лише через дідусеве прохання, а потім — надвечір — часто плакав, залишаючись наодинці в кімнаті. Пензлик добре чув схлипування, хоч і приглушені подушкою. І добре розумів, що йому не вдається ані малювати гарні картини, ані потішити хлопчика.— Як шкода, що я такий недолугий. Може, коли б я зумів скерувати Артемкову руку, ми б змогли разом намалювати гарний портрет. Я знаю, як він сумує за батьками... може, якби нам вдалося намалювати їх, це б хоч трохи його втішило... чи ж раз він брався спробувати? Але я зовсім не вмію малювати і малюнки виходять недолугими, — зітхав Пензлик, коли Артемко засинав і його схлипування розчинялися в нічній темряві.— Не кажи дурниць. Намалювати малюнок — це не оживити людину. Навіть якби ти вмів малювати, чим би йому допоміг? Я он теж малюю не дуже — але нічого. Не скиглю. Мною, між іншим, можна що-небудь важливе записати, не тільки намалювати. А ти зосередився лише на одному і скиглиш, не хочеш більше нічому вчитися, — озвався Олівець.— Звісно, не оживлю, але Артемко міг би знову побачити батьків усміхненими... та й що ще я можу? Я ж не для каліграфії... — нерішуче заперечував Пензлик.— "Побачити усміхненими" — а фотографії навіщо? Ти дурний і наївний і нічого в тебе не вийде, якщо не навчишся бути багатофункціональним, — пирхнув Олівець. Пензлик подумав, що сусід по пеналу, певно, має рацію і знітився ще більше: він знав, що створений саме для малювання, але навіть у цій, єдиній доступній для нього царині, не міг бути корисним. Та й справді, навіщо Артемкові малюнок батьків, коли є фото?
Пензлик зовсім засмутився. Наразі виходило, що він не тільки не втішає Артемка, а навіть засмучує: оскільки малювати з Пензликом в руках хлопчикові зовсім не вдається, а більше Пензлик ні до чого не придатний. Подумавши про це, Пензлик вирішив, що найкращим рішенням буде втекти і сховатися так, щоб Артемко не знайшов його. Можливо, тоді хлопчик покине малювати, забуде про Пензликову невдатність і почне нове, більш щасливе життя? Вирішивши так, Пензлик тихенько визирнув з пеналу і скотився до краю столу, а потім — кинувся вниз, на килим. Падати було високо, проте Пензлик не боявся вдаритися: він же був дерев'яний, а не скляний. Гепнувшись на килим, Пензлик поспіхом покотився до невисокої, але широченької книжкової шафки, що мала коротенькі смішні ніжки, які підтримували її трішечки вище від рівня підлоги. Закотившись під шафку, неочікувано навіть для себе, Пензлик впав у невелику нішу: одна з дощок підлоги трішки не доходила до стіни, от саме в маленький провал між дошкою та стіною і закотився Пензлик. Це було гарною схованкою, але... виборсатися з неї самотужки Пензлик не міг...Наступного дня Пензлик чув, як його шукали. Схоже, Артемка засмутила його згуба, тож Пензлик відчував докори сумління за те, що покинув свого маленького власника, але він був упевнений, що хлопчикові буде краще без нього... Лежачи під шафою, Пензлик потихеньку дрімав: для речей, які не використовують, час тягнеться по-особливому... вони залишаються неначе десь поміж реальністю і снами, напівзабуті, але ще придатні для того, щоб бути згаданими і знову ожити в руках власника. З часом Пензлик замінили. Він зрозумів це, бо Артемко досі дотримувався звичного розкладу: відвідував уроки малювання, а без пензлика це було б неможливо. Ну що ж, у світі речей ніхто не є незамінним. Можливо, новий пензлик буде кращим за нього і не засмучуватиме Артемка так часто, як робив це Пензлик... Звісно, Пензликові бракувало його хлопчика, він сумував за відчуттям теплих пальців довкола свого руків'я, за дотиком паперу і запахом фарб, але це нічого, якщо без його участі Артемко почуватиметься щасливішим. Пензлик радо поступиться своїм місцем комусь більш вдатному до малювання. Комусь, хто поведе руку його маленького друга за собою і покаже, яку силу може мати мистецтво! Олівець був-таки не правий: малюнок це зовсім не те ж саме, що фотографія, адже вдатний майстер може намалювати щось неймовірне. Щось, чого ніби й не відбувалося насправді, а фотографія у її звичному розумінні — це лишень відображення реальності. Пензлик зітхнув: після всього часу, проведеного під шафою, йому було трохи шкода, що колись він не відповів Олівцеві інакше. Цікаво, як там у нього справи? Чи не сточився він ще до кінця? Життя олівців у руках художників — не таке вже й тривале. Пензликові хотілося б ще якось зустрітися. Хоч і буркотливим був той Олівець, а таки товаришем, сусідом... надто давно Пензликові не випадало нагоди з кимось побалакати, аж раптом... щось кругле закотилося до нього за дошку. Пензлик аж трохи стріпнувся, виринаючи зі свого напівсну. — Ой! — жіночий голос? Як незвично, адже Артемко живе лише з дідусем... може, до них зайшла сусідка? Хтось просунув під шафу тоненьку руку, нишпорячи пальцями по підлозі. — Не можу знайти... і не видно нічого.— Чекай, я відсуну шафку. Відійди-но... — сказав чоловічий голос, а потім Пензлик почув, як трохи рипить підлога, доки нею сунуть важкеньку шафу з книжками.Шпарину, в якій ховався Пензлик, залило сонячне сяйво. Тепер він міг бачити, що то впало до його схованки: золота каблучка з невеличким каменем, який одразу ж "спіймав" сонячний промінчик і розбив його на дрібні бризки веселкового світла.— Є! — над каблучкою схилилася гарненька, усміхнена незнайомка. Дівчина підняла прикрасу, а тоді взяла і Пензлика, обережно здмухнувши з нього пилюку. — Глянь, тут ще старенький пензлик.Вона показала Пензлика незнайомцеві, який саме взявся посунути книжкову шафку на місце. Молодий чоловік взяв Пензлика з її рук і здивовано гмикнув.— Та це ж мій. Нічого собі, я ж з ним починав малювати, — чоловік трохи спохмурнів. — Коли мої батьки розбилися в ДТП, дідові порадили знайти мені заняття... це буй мій перший пензлик, ну тобто перший "серйозний", а не з дитячих наборів. — Отак буває: загубиш щось, а потім знайдеш, коли вже й забув. Гм, мабуть, для художника, перший Пензлик — це щось майже сакральне?Дорослий, зовсім не схожий на себе маленького, Артем розсміявся. — Я не настільки сентиментальний, але він у гарному стані, зайвим не буде.Чоловік злегка погладив дерев'яне руків'я. — Хороший інструмент. Треба ще раз подякувати дідові, що ніколи не шкодував для мене матеріалів.
Потім Артем з Оленкою пили чай на кухні, а Пензлик лежав поруч і слухав розповіді про ті часи, коли вони з Артемком були разом. І як його малого господаря "рука не слухалася", і як лише з ним, з Пензликом, він забував хоч на хвилину про те, що сталося. Відволікався. Коли чай було випито, а історії розказано, Олена запропонувала спробувати Пензлик у роботі. Потім були м'якенький бавовняний папір і запах фарби і бризки води, підсвіченої сонцем з вікна, і легенькі мазки відтінків, що красиво перетікали один в один, складаючись в напівпрозорий легкий замальовок вулиці за вікном. Пензлик не знав, чому так, але йому здавалося що там, під Шафою, він неначе дочекався свого часу, став тим, ким мав бути завжди, але водночас... щось важливе таки минуло повз.Коли Артем поклав Пензлика сушитися на підвіконні, а сам пішов провести Оленку додому, Пензликові майнула думка, що вони з Олівцем однаково помилялися, покладаючи кожен на себе обов'язки майстра. Мабуть, жоден з них і повинен був уміти малювати. Двері за людьми зачинилися, а Пензлик, гріючись на теплому підвіконні, тихенько зітхнув. Йому стало шкода часу, змарнованого під шафою, адже вони з Артемком могли намалювати так багато робіт! Може, не таких гарних, як тепер, але таких важливих...